Posts Tagged ‘Голодомор’

Історик Станіслав Блєднов: «На розумінні уроків тоталітаризму виховується справжня людяність»


Навіть препарована і цензурована історія в СРСР становила загрозу для тоталітарного режиму, який пильно стежив за дотриманням тиші з усіх дражливих для себе питань. Будь-які самовільні спроби осягнути реальні результати сталінського правління, а тим більше оприлюднити свої дослідження, були прямою дорогою до забуття та знищення. Це стосується, зокрема, й Голодомору 1932-1933 років. Лише за одну згадку про нього можна було підписати собі смертельний вирок

Завдяки зусиллям істориків, архівних працівників та окремих політиків Голодомор почав досліджуватися в Україні на належному рівні. Залишається лише сподіватися, що з новими політичними реаліями тема Голодомору не зникне з порядку денного пошуковців та істориків. Тиждень поспілкувався зі Станіславом Федосійовичем Блєдновим – редактором книг про Голодомор на Донбасі, репресивно-каральну систему СРСР. Також Станіслав Блєднов був секретарем редколегії «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Донецька область», – взяте у дні вшанування пам’яті мільйонів українців, яких забрала у вічність голодна смерть.

У.Т.: Коли тема Голодомору вперше прийшла до Вашого життя? Хто став живим першоджерелом для Вас і спонукав до дослідження голоду 1932-1933 років на Донбасі?

- Тема Голодомору почалася для мене з голоду 1947 року, коли я п’ятирічною дитиною відчув на собі, чим були ці страшні і трагічні події. Напевно, це було справжньою відправною точкою, яка і схилила мене до вивчення Голодомору. А про сам голод 1932-1933 років мені довго не розповідали батьки. Вже після смерті Сталіна, навіть пізніше – наприкінці 50-х років, коли я вже трохи виріс і працював у колгоспі під час шкільних канікул, я почув від людей про те, яке страшне лихо спіткало наше село в 1933 році. І лише після цього я дізнався від своїх батьків про голод 1932-1933 років. Батьки ретельно оберігали своїх дітей від цієї інформації, побоюючись, що молода людина може поширити почуте і бути жорстоко покараною за це тоталітарним сталінським режимом.

У.Т.: Що саме розповіли Вам мешканці Вашого села?

- Я народився в селі Костянтинівка Мар’їнського району Донецької області. Відправною точкою моїх перших знань про Голодомор стали саме свідчення моїх односельців, які розповідали, що під час голоду у селі померли сотні людей. Так же смерть косила людей і в усіх сусідніх селах.

Поміж схваленням і засудженням

У.Т.: Якого поширення тема Голодомору набула у дослідженнях істориків Донецької області? Які факти найбільше запам’яталися Вам під час роботи з архівними матеріалами та свідченнями про Голодомор на Донеччині?

- У 2007 році я як тоді ще видавець випустив книгу Бориса Парсенюка «Невгамовний біль» про голод 1932-1933 років. Редагуючи книгу, зацікавився темою і зрозумів, що у розробці багато чого не вистачає. Отож і почав працювати над документами в обласному державному архіві та Архіві тимчасового зберігання документів СБУ в Донецькій області. У 2008 році вже почав працювати секретарем обласної редколегії Національної книги пам’яті жертв Голодомору в Донецькій області на громадських засадах.

Матеріалів про голод було вже чимало. Дослідженням голоду 1932-1933 років на Донеччині, окрім Бориса Парсенюка, займалися науковці Донецького національного університету кандидат, нині доктор історичних наук професор Нікольський, кандидат історичних наук, доцент Троян. Обидва науковці стали членами облредколегії. По голоду 1946-1947 років ґрунтовну працю видав кандидат історичних наук Задніпровський. Студенти історичного та філологічного факультетів ДонНУ за кілька років до цього зібрали багато свідчень очевидців голоду, які передали в обласний архів. Плідну роботу зробили краєзнавці та журналісти області. І чи не найбільший доробок – у так би мовити нетитулованих істориків (хоча багато з них – заслужені вчителі України!) – викладачів шкіл, керівників історичних гуртків, які зі своїми учнями провели величезну пошукову роботу, записали декілька тисяч свідчень очевидців голоду, написали десятки наукових робіт, що були відзначені як на обласному, так і на всеукраїнському рівнях. Частина цих досліджень увійшла до майже трьох десятків книг про Голодомор, які видано під егідою обласної редколегії. Найважливішими працями стали книги «Гірка пам’ять» та перші дві книги тому «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років на Україні. Донецька область».

У.Т.: Яке враження ви винесли зі пошуків істориків та власне свідчень?

- Перше враження – це велика зацікавленість краєзнавців, істориків, журналістів і в цілому широкого загалу темою голоду. Друге враження – ставлення деякої частини істориків, які й до цього часу трактують нашу історію за «Кратким курсом ВКП(б)». Одні з них телефонували мені й говорили щось на зразок, що «докажуть, що голоду не було». Інші – радили акцентувати роботу редколегії на тому, що голод був «карою небесною» для українського народу. Цікава взагалі думка, якщо закрити очі на те, що до революції 1917 року українці годували не лише Росію, а й всю Європу. Отож бідні студенти, яким відвертий цинізм подається як історія народу. А й справді грішний наш народ, який дозволяє чинити над собою подібну наругу.

Третє враження… Справжня наруга над селянством (зараз ми не говоримо про інші верстви населення) у кінці двадцятих – на початку тридцятих років досягла свого апогею у 1932-1933 роках. При вивченні теми мене не лише вразило, а й шокувало, що люди під час Голодомору перестали сприймати смерть як таку. Вона стала чимось звичним. Без плачу і сліз віддавали свого близького родича тим, хто підбирав трупи і відвозив на кладовище, більше того, могли ночувати з мерцем в одній хаті по декілька днів. Люди були доведені до такого морально-психологічного стану, що втрачали свою людяність. Голод був розрахованою дією комуністичного режиму, оскільки ніщо не могло так знищити людину, як примусове голодування. Мільйони людей ставали психічно хворими.

Дані про померлих замовчувалися

У.Т.: Якими були масштаби Голодомору в Донецькій області? Чи можливо познайомитися з цими даними? Наскільки вони є вичерпними?

Не слід забувати, що Донеччина була так званою «перлиною індустріалізації» в СРСР. На підприємствах видавали пайки. Вони, звичайно, були жалюгідними, але цим пайкам люди були раді. Тому на підприємства Донбасу, незважаючи на заслони, втікали сільські жителі. Декому поталанило, якщо його брали на роботу. Більшість же вмирала на вулицях, під парканами. Отже, в індустріальних містах було легше, але й там був голод з усіма його негативними ознаками. А село потерпало від жахливого Голодомору (хліборобам не лише не виплатили зароблене на трудодні зерно, а й примусово відібрали всі запаси).

Точних даних про кількість жертв від Голодомору 1932-1933 років на Донеччині немає. По-перше, такі дані заборонялося фіксувати. Тому й не співпадають свідчення очевидців, які говорять про сотні померлих у селі, із записами громадянського стану, де фігурує всього десяток прізвищ. У 1933 році такі записи інколи навмисно не велися, а інколи велися з великими перебоями. Спеціалісти стверджують, що в роки війни добра половина архівів РАГСУ та значна кількість документів обласного державного архіву при евакуації були втрачені..

Отже в архівах РАГСів у записах громадянського стану збереглося десь дещо більше 104 тисяч записів про усіх померлих у 1932-1933 роках в Донецькій області в нинішніх її адміністративних межах. У двох томах Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Донецькій області ми надрукували частину цих списків, інші мали потрапити до наступних томів, однак робота над виданням зараз припинена. Проте в Державному архіві Донецької області знаходяться всі ці записи громадянського стану, передані з архівів РАГСів. Там же знаходяться свідчення очевидців голоду, які є також доказовою базою. Більшість свідчень затверджено підписами голів місцевих рад і підписані очевидцями. Майбутнім дослідникам буде над чим попрацювати, бо за великим рахунком багато що з наявного фактичного матеріалу не піддавалося серйозному вивченню й аналізу.

У.Т.: Яким чином Ви б оцінили сучасний стан дослідження теми Голодомору в Україні? Якими Ви бачите перспективи цієї наукової і пошукової роботи?

- Керуючись логікою, ми мали б давно здійснити основну роботу з вивчення Голодомору в Україні, починаючи від постанови ЦК Компартії України в 1990 році, якій нині виповнилося 20 років, указів Президентів України Леоніда Кучми та Віктора Ющенка. Однак найбільш активна фаза досліджень припала до 75-х роковин трагедії. 15-20 років тому ще були живими безпосередні свідки трагедії. І все ж, на сьогодні зібрано величезну кількість матеріалів. Справді є над чим працювати дослідникам, аналітикам. У зв’язку з цим мене дивує, коли кандидатські та докторські дисертації з історії України захищаються з більш локальних тем, а тема Голодомору в основному залишається поза академічною увагою. Можливо, в частині суспільства до цих пір говорить приховане «табу» щодо висвітлення Голодомору. Однак, судячи з повідомлень засобів масової інформації, робота триває, більше того, за цю тему візьмуться серйозні дослідники і належним чином проаналізують все, що зібрано, надруковано. Адже лише книг по Голодомору видано в світі більше десяти тисяч назв. Серйозна робота не завжди потребує багато галасу. Але боюся, що у мовчазній скромності можуть бути втрачені найбільші історичні цінності, те, що робить людину Людиною.

Для дослідників у темі Голодомору майже білою плямою залишається тема героїчної людяності в ті роки, проявів якої було чимало. Мова йде про тих же голів колгоспів, які всупереч всьому, віддавали людям зароблений на трудодні належний хліб, про партійців, які виявляли спротив лінії партії і здавали свої партійні квитки, про директорів шкіл та вчителів, що допомогли вижити багатьом дітям, про тих, хто просто допомагав своїм сусідам тощо. Ми знаємо, що більшість з цих порядних людей була репресована. Тож цей голодоморний пласт майже не досліджений.

У.Т.: Якою Ви бачите подальшу роботу з поширення інформації про Голодомор в українському суспільстві?

- Це прерогатива Інституту національної пам’яті. Сам же бачу поширення інформації в сумлінності працівників засобів масової інформації. І не лише. Не в акціях довгострокових чи короткострокових справа, а в системності. Український народ не має права забувати про Голодомор, точніше – не має права забувати уроки Голодомору – ті уроки, які дав нам тоталітарний сталінський режим. На розумінні цього виховується справжня людяність.

http://www.ut.net.ua/History/36113

26 листопада, 2011 ▪ Станіслав Федорчук

Спогади свідків Голодомору у програмі Бі-Бі-Сі


Спогади свідків Голодомору у програмі Бі-Бі-Сі

Учасники програми
Учасники програми у хаті Ніни Карпенко

Українська Служба Бі-Бі-Сі на завершення тижня спеціальних передач, присвячених 75-тій річниці українського Голодомору, транслювала програму з села Мацьківці Лубенського району на Полтавщині.

Кореспондентка Бі-Бі-Сі Марта Шокало запросила до розмови мешканців села, де третина населення померла від голоду 1932-1933 років. Своїми спогадами ділилися 92-річна Харитина Пазенко, 82-річна Ніна Карпенко і 87-річний Микола Кудін, які були свідками Голодомору. Також у програмі брав участь історик з Донецька Станіслав Федорчук.

Ніні Карпенко під час голоду було 7 років: Ми не плакали. Тільки страждали голодом, і сліз не було. Позабували де й могили…

Миколі Кудіну було 12 років: Штучно було зроблено цей голод. Я бачив, як у мого батька забирали все на світі, всі пожитки, які є. Забрали до зернини. А я бігав горобців ловив. Дід умер і вже у жнива – батько. Риба нас спасала – батько був рибалкою.

- Брат мій горобців бив кожен день. Мати моя попатрає, наварить супу, а ми такі раді…

Харитині Пазенко було 16 років : Качани товкли, мітелечки з трави, а воно ж неїстівне. Було, я йду на наряд, а там на фермі – коні дохлі й свині, а воно сидить, у гною довбається, їсть дохле та подивиться тільки, а назад вже повертаюся, а воно вже готове – вмерло.

С.Федорчук: Мені про голод розповів мій дід, він родом з Хмельницької області. Він розповів, що під час голоду помер його батько, двоє його братів і всі його друзі-однолітки померли в його на очах, і ця картина снилася йому до початку 80-х років.

Бі-Бі-Сі: Коли про Голодомор почали відкрито говорити і писати?

С.Федорчук: Будь-які згадки про Голодомор за часів Сталіна вважалися антирадянською пропагандою. Тільки за одну таку згаду можна було отримати термін, або розстріл. Американська і канадська діаспори взимку 1982-83 років фактично змусили уряди своїх країн привернути увагу до цієї проблеми і вже 1984-го року в Канаді з’явився Центр дослідження українського голоду, результатом якого був перший документальний фільм «Жнива скорботи», а вже 1986-го року вийшла книжка британського історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи». У другій половині 80-х років почала діяти американська комісія з дослідження голоду, яку очолив Джеймс Мейс. Радянська влада до останнього намагалася замовчувати сам факт Голодомору. Перша згадка з’явилася у промові В.Щербицького під час одного з святкувань, де була згадка, що голод в 1932-33 роках був, але його причинами називалася посуха й неврожай.

Бі-Бі-Сі: А що люди тоді казали про причини голоду?

Н.Карпенко: Тому що позабирали все у нас більшовики. Наші активісти, правління колгоспу. Один тільки чужий був, а то – свої. Забирали все, що було.

Бі-Бі-Сі: Я як ви вижили?

Х.Пазенко: У батька був млин, тоді він перейшов у колгосп, а тоді колгосп везе на млин молоти, в вартовий стоїть, щоб і з під каменя повимітає. А так хто торбинку принесе, то люди жменьку відсиплють мірошникові, отак і вижили. А я з братом зі старшим на роботу піду, то там нам (в колгоспі) галушки варили. Посилали нас колоски зрізати, то там вартовий стоїть і торбинки перевіряє. Це також були свої – активісти. Заставляли по-моєму їх.

маторженики
Ніна Карпенко напекла для Бі-Бі-Сі маторжеників, які їли за часів голоду в Україні. Не було навіть і солі

Н.Карпенко: У нас було троє дітей. Батько зразу помер, а тоді ми вже осталися. Мати каже – нічого у нас немає, тільки нам вмирати. Нас спасла кожа з коняки. Висіла вона на горищі, мати візьме відріже смужку, просмаже, тоді намоче, наварить і ми так вижили. Не тільки ми – всім давали на кутку. Якби не та кожа, ми б пропали. Діти засихали…

Бі-Бі-Сі: По всій Україні кажуть, що забирали свої люди. Мені одна бабуся розповідала, що були троє братів і один з них був активістом. То його брат попередив, що він заховав клуночок борошна, то каже, коли ти прийдеш до мене, то не кажи, але той брат забрав. Це один з аргументів людей, які кажуть, що це ж самі українці були виконавцями.

С.Федорчук: Слід чітко розрізняти два моменти, оскільки існувало розпорядження, що той, хто знайшов надлишок хліба, мав право забрати його частку. Яким чином створювалися активісти? З голодного села набиралися люди, які добровільно йшли забирати хліб у своїх односельців, щоб прогодувати власні родини. Іноді це були дійсно кроки відчаю. З іншого боку, коли ми говоримо, що багато українців брали участь у виконанні Голодомору, то ми можемо сказати, що в 1933-му році дві третини всіх секретарів райкомів були зняті через протести, які стосувалися голоду. Навіть ці найнижчі партійні працівники протестували проти цього і складали певні акти і відсилали до центру, так само як керівники шахт і заводів. Тому казати, що українці самі себе знищували до кінця буде неправильним і нечесним перед історією.

Бі-Бі-Сі: Якщо ви кажете, що спротив був, то чому ж цей план вдався? Завдяки чому було перекрито всі шляхи для людей, щоб залишити собі щось їсти?

С.Федорчук: Була спеціальна директива Ради народних комісарів СРСР, яка забороняла виїзд голодуючим селянам України та Кубані за межі власних сіл: перекривалися шляхи, заборонялося продавати квитки. В 1932-му році була введена система чорних дошок, в села заборонялося навіть ввозити харчі.

Бі-Бі-Сі: Хтось з вашого села пробував тікати під час голоду?

- Тоді майже ніхто нікуди не їздив. Люди були неграмотні.

- Заслабли вони і того нікуди й не їхали, а дома вмирали.

- Данило Кирильченко пішов до Лубен, ідучи назад сів біля нашого двору. Батько йому виніс якийсь маторженик з листя акації, він з’їв і так і лишився сидіти. Зранку підійшли, Данило мертвий. Жінка того Данила виїхала в Чернігів і забрала двоє дітей і вони вижили, а троє залишилося з батьком і всі вони померли.

- У 1932-му році в сільській школі було три перші паралельні класи по 40 дітей. А після голоду – 20 чи 19 лишилося дітей з усіх класів.

Бі-Бі-Сі: Це правда, що після голоду вже не було великих сімей в селі?

- Полякалися.

- А раніше було й по 10 і по 12 (дітей).

- Не було нічого у хаті. Просто така порожня хата зробилася, що ужас.

- Як старе просить, то ніби нічого, а як дитина сидить під тином пухла та каже – дайте. А що ж я тобі там? Мені було 16 років, то не можна переносить.

Бі-Бі-Сі: Багато лунає критики на адресу Росії, що вона не хоче визнавати Голодомор. Президент Мєдвєдєв відмовився приїхати на заходи у Київ і сказав, що Голодомор використовується українською владою у політичних цілях. Чи можна з цим погодитися?

свідки Голодомору в програмі Бі-Бі-Сі

С.Федорчук: Якби в Росії були достатньо адекватні правознавці, то вони знали б, що визнання геноцидом Голодомору одначало б автоматично, що винуватцями можуть бути тільки конкретні особи, згідно з четвертою статею Женевської конвенції про геноцид, тобто не може бути звинувачений цілий російський народ, як кажуть деякі російські речники, чи інші народи, можуть бути звинувачені тільки конкретні виконавці цієї злочинної політики. Тому політизують це, на нашу думку, саме в Росії, а не в Україні, для якої це трагедія, яка забрала мільйони життів. Наша спроба гідно вшунувати їх пам”ять не може бути викликом жодній державі.

Бі-Бі-Сі: В Україні звернули увагу на останню заяву Російської Православної церкви, в якій, хоча Голодомор не визнається геноцидом, але, прийнамні визнається, що це була рукотворна трагедія.

С.Федорчук: Будь-якка церква, тим більше така масова, не може не дивитися на настрої громадян. Соціологічні опитування вказують, що дві третини населення України називають Голодомор геноцидом. Тому не дивно, що одна з наймасовіших православних церков в Україні починає коригувати свою думку по відношенню до цього.

С.Федорчук: Ніна Карпенко приготувала млинці, які готували за часів Голодомору. Як ви їх готували?

Н.Карпенко: Качани товкла, молотком, потім чепез м”ясорубку, насіння, спориш листочки потерла – ото таке ми пекли і їли. Ні олії, ні смальцю, ні солі не було – з воску настружимо стружечок, та й у сковорідку.
Віск розтане, і ото на те ми клали ті млинці і їли. Страдали з усієї сили.

М. Кудін: Вже навесні цвіт з акації їли, рогозу, яка схожа на очерет- і багато людей потопилося.

Н.Карпенко: Калачики мішали у той хліб.

Х. Пазенко: Кульбаба? А калачики кругленькі – було всього… Господи милостивий!

С.Федорчук: Мій дід розповідав, що робили з різних насправді непридатних для їжі речей страви, тварин не було, ні корів, ні курчат, не було де взяти нічого поживного.

Бі-Бі-Сі: Найстрашніше, що розповідають про Голодомор, що люди їли людей. Чи були такі випадки у вашому селі?

Н.Карпенко: У нашому селі не чуть було, а сусідньому селі жінка з”Їла хлопця.

Бі-Бі-Сі: Чи були в історії випадки, коли людей доводили до такого стану, що вони їли собі подібних?

С.Федорчук: Ящо говорити про 19 сторіччя, то найбільшою схожою трагедією є картопляний голод 1845-1849 років в Ірландії, коли з одного боку внаслідок бактерії, яка знищила картоплю, змушено було голодувати практично все католицька населення. В результаті втрати населення склали 30 відсотків, і досі ірландські демографи вважають, що Ірландія не відновила ці втрати. Це стало причиною втрати багатьох земель самими ірландцями, які не здатні були винаймати цю землю в англійських власників, і це фактично призвело до зміни і етнічної, і соціальної і відкинуло ірландський народ на багато років назад.

Бі-Бі-Сі: Чи є якась точна цифра, скільки людей у Мацьківцях померло у 33-му?

М. Кудін: Підсчитували по церковній книзі, коли розвалювали церкву, а там реєструвалася кожна дитина, яка народилася, – то 900 з чимось. А всього в селі було 550 дворів, в середньому по п”ять у кожному – оце і порахуйте.

Х. Пазенко: Цілі роди повимирали. От у одних було семеро дітей, старий та стара – усі вони й померли. От там Юрки жили, багато у них дітей було. А я пішла – гуляла я з тими хлопчиками – пішла, а тих здорових нема і матері нема, а у хаті лежить батько і три хлопчики – мертві, так я хода тоді. Ну, не знаю, як їх ховали, хто їх поховав, а ото при мої очі я побачила, що вони мертві. Жах!

Н.Карпенко: Ото я кажу, побачить батько, що дитина вмерла – десь ямка – вкинув, пригорнув, або мати – у попіл пригорнула – ні жалості нема, нічого.

Х. Пазенко: Голод заставляв людей, що не було жалості нікої, тому що ти сам умираєш, що ти вже будеш жаліти, нема сили.

М. Кудін: Біля мого двору, в кінці городу, Миколенки там жили, то вся сім”я померла і всі в погребі попелом присипані. Люди повкидали в погреб.

Н.Карпенко: Отак пригорнуль, лежить, тільки ноги видно.

Бі-Бі-Сі: Чи можна порахувати втрати, які зазнала Україна і яких вона відчуває досі?

М. Кудін: Росія старалася, або не Росія, а російське правітельство,
або радянське тоді – зменшіть кількість українців, всіма силами зменшіть, бо нас майже було порівну – українців і росіян було порівну, і оце старались скільки сили зменшити.

Бі-Бі-Сі: Це була одна з головних причин?

учасники програми

С.Федорчук: Одна з причин – поза сумнівом. Щодо кількості – зараз фігурують наступні цифри – офіційні від Інституту демографії – це три з половиною мільйони мешканців. З іншого боку підрахувати точну кількість неможливо, оскільки цілий ряд мешканців, які загинули від голоду, не образовувався, не велося цивілізованого підрахування місць поховань, то сказати точно, яка є кількість – неможливо. Найбільшу цифру дослідники називають у десять мільйонів. Всі підрахунки базуються на коефіцієнтах, які розраховувалися у проміжку між переписами населення, які проводилися 1928 і 1939 роках. Але три з половиною мільйони – це та мінімальна цифра, яка визначає ту кількість населення України, яка загинула під час голоду.

Бі-Бі-Сі: Якби можна було уявити Україну, якби не було голоду, якою б була Україна сьогодні?

С.Федорчук: На 39-й рік, якщо не помиляюся, демографи казали, що мінімум приріст був би на 10 мільйонів більше, тобто на момент 39 року.

Бі-Бі-Сі: Але йдеться не тільки про кількість людей, йдеться про розвиток країни, бо люди не тільки помирали – найкращих, найбагатших, найрозумніших, вважається, або вивозили, або знищували. Це відбувалося паралельно?

С.Федорчук: Насправді один з документів, який стосується Голодомору і був адресований з Кремля, містив положення про те, що недостатня заготівля хліба є наслідком неправильної українізації, і багато західних істориків – не тільки українських – кажуть про те, що Голодомор був початком повноцінного згортання українізації, тобто повної маргіналізації українського життя і перетворення не тільки села, але й інтелігенції та інших прошарків на осіб, яких можна було запідозрити і знищити за будь-якими безпідставними звинуваченнями тільки за наявності національної приналежності.

Бі-Бі-Сі: Люди розуміли, що голод зробили через те, що люди не хотіли йти в колгосп?

Н.Карпенко: І через це – люди не хотіли – а не хочеш – заберуть усе, а тоді людина через місяць-два пропадає.

М. Кудін: Хоч ти і в колгосп пішов, однак померли ті, що і в колгоспі.
Не можна було спастися ніде.

Бі-Бі-Сі: Чи можна було згадувати про голод?

М. Кудін: Не можна, Боже сохрани. Людей забирали.

Н.Карпенко: Звичайно, дітям розсказували, мої діти знали все.

Х. Пазенко: І я розсказувала дітям, але я не розсказувала, що ми голодували дуже, я розсказувала, як ми те готували, чим нас годували – отаке….

М. Кудін: А я розсказував і про 47-й – такий самий голод зроблений у нас був на Україні, тільки менше людей померло.

Н.Карпенко: Голод – це страшне діло для всього людства…

Невдовзі у Донецьку знищать радянські пам`ятники


Пошкодження пам’ятника Леніну в місті Києві 30 червня цього року, стало доволі резонансною справою в загальноукраїнських засобах масової інформації. Група молодих осіб публічно пошкодила пам’ятник і була заарештована представниками київської міліції. Їм інкримінують статтю «хуліганство», а сам пам’ятник вже вирішено демонтувати.Парадокс ситуації полягає в тому, що напередодні минулих чергових роковин Голодомору Президент України Віктор Ющенко видав Указ, в якому йшлося, в тому числі, і про демонтаж пам’ятників тоталітарного минулого. Однак, виконання Указу Президента покладено на місцеві органи влади, які фактично, не є структурою президентської вертикалі. Відповідно, практично вся Східна і Південна Україна проігнорувала даний Указ, а голова Донецької обласної державної адміністрації Володимир Логвиненко навіть послався на думку населення Донецької області, як аргумент для невиконання вищенаведеного Указу.

Хуліганство чи прояв громадянської позиції

Тверезий розгляд суті справи з пошкодженням пам’ятника Леніна в Києві вимагає аналізу дій молодих людей. Те, що вони зробили свої дії публічно, свідчить на користь того, що це не є актом вандалізму, а проявом громадянської позиції. Зволікання центральної української влади та місцевого самоврядування з прибиранням пам’ятників тоталітарного радянського минулого викликає як мінімум здивування. Події в Києві вкотре засвідчили, що громадська активність може випередити дії влади. Якщо звертатися до досвіду 1991 року, коли в Москві 22 серпня було демонтовано пам’ятник Феліксу Дзержинському, то участь в його демонтуванні брав в тому числі і світової слави віолончеліст Растропович, який приїхав спеціально з Італії. Демонтування пам’ятника Дзержинського стало проявом незгоди суспільства проти комуністичної ідеології та практики терору, встановленого тоталітарним режимом.

Володимир Ленін як керівник комуністичного режиму та один з його найбільших ідеологів, не тільки брав участь в пропаганді червоного терору, а був одним з хресних батьків та організаторів війни проти Української народної республіки і численних репресій проти українського населення. Тому, наявність його пам’ятників ставить під сумнів сам факт існування незалежної України.
Висловлена міністром культури Василем Вовкуном позиція щодо створення «Музею соцарту», до якого мають звозитися пам’ятники Леніну та інші символи радянської доби, схоже, поки залишається на рівні ідеї. Для Східної Європи такий підхід до артефактів радянської доби став звичним. В Будапештському парку-музеї з 2002 року функціонує музей «Дім терору». Він розташований в приміщенні, яке належало в 1944 році керівництву угорської пронацистської партії, а в 1945-1956 роках угорському аналогу КДБ, винному у знищенні тисяч угорських громадян.

Будда і Ленін

Розставання з артефактами радянської імперії відбувається на просторі практично всіх пострадянських республік. Так, наприклад, в Єревані вже давно знесений пам’ятник Леніну з центральної площі міста, в Баку демонтовано пам’ятник 26 Бакинським комісарам та перенесено на цвинтар поховання більшовицького уряду Азейбарджану. Практично єдиною державою, яка активно культивує культ радянських пам’ятників тоталітарним вождям, залишається Російська Федерація, для якої джерела радянської державності є обґрунтуванням для імперського мислення та дії.

Найоригінальніший проект з впорядкування пам’ятника Леніну був зроблений у місті Еліста – столиці Калмикії. Там на одній площі з Леніним була встановлена статуя Будди. Однак, спочатку Ленін стояв спиною до Будди, тому місцева влада вирішила, що це є проявом неповаги. Тепер Ленін стоїть обернений обличчям до Будди.

Донецьк-Сталіно-Троцьк

Кількість пам’ятників вождям радянського тоталітарного режиму в Донецьку є доволі великою. Місцева політична еліта як за радянських часів, так і в нинішній час приділяла величезну увагу культу мертвих вождів. Так, першою радянською назвою Донецька був «Троцьк» – на честь керівника Червоної армії Льва Троїцького, а згодом «Сталіно» – на честь «батька всіх народів» Йосипа Сталіна.

Спроби громадськості Донецька на початку 1990-х років вирішити питання демонтажу пам’ятників тоталітарного минулого наштовхнулися на опір місцевої еліти, яка розуміла, що слідом за демонтуванням пам’ятників почнеться переосмислення історичного минулого, яке призведе до втрати влади колишньої колоніальної адміністрації, що залишилася у власних кріслах і за часів незалежної України. Цьогорічне встановлення у Будьонівському районі міста Донецька пам’ятника «Борцям за радянську владу» показало обличчя місцевої «еліти», яка активно використовує свої повноваження для консервації радянської історичної міфології та плекає в частини населення сподівання про можливе відновлення Радянського Союзу.

Однак історичний розвиток невідворотній, і вже через певний час можна сподіватися, що мешканці Донецька візьмуть активну участь в перейменуванні вулиць та демонтажі пам’ятників тоталітарного режиму як необхідного процесу визволення від символів і практик комунізму в Україні.

Радянська історія і сучасна Росія


В цьому році виповнюється 70 років з моменту підписання пакту Рібентропа-Молотова міністрами іноземних справ націонал-соціалістичної Німеччини та Радянського Союзу. Саме завдяки таємному додатку до цього документу були сплановані та здійснені акти агресії проти цілого ряду держав, та розпочата Друга Світова війна. Ці факти давно є здобутками світової громадськості, але оцінка злочинів гітлерівського та сталінського режимів досі суттєво відрізняються. Виправити цю прогалину та дати належну оцінку злочинам комуністичного режиму був покликаний фільм „Радянська історія” („Soviet story”). Стрічку зняв Егілс Шноре за задумом депутатів Європейського парламенту у 2008 році.

Пропаганда чи історичний фільм

Якщо переглядати російські форуми, на яких обговорювався цей фільм, то може скластися враження, що він є антиросійським пропагандистським продуктом. Більшість дописувачів обурює той факт, що злочини комуністичного режиму ставляться до одного ряду зі злочинами націонал-соціалізму і навіть перевершують їх. Дійсно, проблема оцінки сталінських злочинів і злочинів комуністичного режиму досі існує. Якщо для країн ЄС та США зачаровано діють слова „нафта” і „газ”, то для колишніх республік Радянського Союзу досі йдеться про відновлення історичної справедливості та пам’яті про мільйони вбитих та депортованих громадян, в тому числі, цілих народів.

Спроби висміяти або викривити історичні факти про цілеспрямоване знищення мирних громадян (включно з Голодомором 1932-1933 років) виглядають як цілеспрямована інформаційна політика сучасної Російської Федерації. Апеляція до символів та гасел радянського минулого стає ледь не офіційною риторикою представників центральної влади Росії. Таке повернення до оспівування комуністичного минулого з запереченням злочинної та антилюдської сутності режиму виглядає загрозливим фактом для Європи та світу.

Існування такої державної політики сучасної Росії, яка не визнає фактів знищення цілих народів і навіть не намагається осягнути масштаби вчинених минулим режимом злочинів, може становити загрозу для колишніх республік СРСР. Визнання факту геноциду українського народу під час Голодомору 1932-1933 років могло би стати актом нового духовного і морального очищення Росії, крім того, звузило б кількість обвинувачених у організації голоду до конкретного числа осіб, згідно з міжнародним законодавством. Але сучасному режиму Російської Федерації залишається вигідним підтримувати серед власних громадян комплекс „ображеного”, показуючи спроби інших народів вшанувати пам’ять про загиблі покоління, як акції, спрямовані проти всього російського народу. І це в той час, коли мова йде про злочинців – організаторів та виконавців злочинів проти всіх народів СРСР, в тому числі і самого російського народу.

Націонал-соціалізм і комунізм: близнюки Маркса

У фільмі, який був створений за ініціативою депутатів Європарламенту, розглядаються питання спільних ідеологічних та історичних коренів радянського комуністичного та німецького націонал-соціалістичного режиму. Як виявилося, концепція Карла Маркса про необхідність знищення „відсталих” народів, знайшла адекватну оцінку та застосування в концепціях та злочинній практиці як Володимира Леніна, так і Йосипа Сталіна, а вже лиш потому – Адольфа Гітлера. В принципі, коріння такого поділу народів ми можемо знайти, ще у Гегеля, який запровадив поділ народів на „історичні” та „неісторичні” з відповідним приреченням на право життя чи загибелі.

Частина фільму присвячена висвітленню найбільшого злочинного проекту комуністичного режиму, яким на думку авторів фільму, є Голодомор 1932-1933 років в Україні. На підставі документальних кадрів та документів показується спланований характер голоду, а також націленість верхівки СРСР на придушення опору в найбільшій республіці СРСР – Україні. До речі, перший телевізійний показ цього фільму в Україні відбувся під час 75-х роковин Голодомору, 22 листопада 2008 року на Першому національному каналі. Згідно з неперевіреними даними, в цілому ряді областей України трансляція загадково переривалася.

Показуючи кадри штучного голоду в Україні, автори фільму наголошують на тому, що керівництво націонал-соціалістичної Німеччини уважно стежило за перебігом подій.

Велику частину фільму присвячено самому пакту Рібентропа-Молотова, який започаткував набагато інтенсивнішу співпрацю між Німеччиною та СРСР. Адже ця співпраця набула характеру фактичного військового союзу між двома тоталітарними країнами. Спільний наступ на Польщу, який пояснювався радянською владою, як поміч братнім білоруському та українському народам, виявився початком великого терору на приєднаних землях та початку війни з іншими країнами Європи. Згідно з таємним протоколом пакту Рібентропа-Молотова, першою жертвою Радянського Союзу мала стати Фінляндія. Стрічка демонструє документальні кадри бомбардувань Хельсінкі радянськими літаками і організацію всенародного спротиву радянській агресії.

Першим парадом перемоги у Другій Світовій війні автори фільму називають спільний парад німецьких та радянських військ у Брест-Литовську, який відбувся у 1939 році. Ґрунтовний фактичний та відео архівний матеріал відкриває цю сторінку історії для широкого загалу глядачів.

НКВС у співпраці з гестапо

Найбільш шокуючими фактами можуть стати кадри фільму, які демонструють співпрацю НКВС та гестапо. Як виявилося, вона полягала не тільки в навчанні німецьких „товаришів” принципам побудови та функціонування концентраційних таборів, а й у передачі списків німецьких комуністів до рук гестапо, що фактично прирікало їх на фізичне знищення. Крім того, завдяки цій співпраці, до Німеччини було повернено біженців від гітлерівського режиму, що повністю розвінчує історичний міф про послідовну боротьбу керівництва СРСР з нацизмом до 1941 року.

Не менш цікавими для глядачів можуть стати і кадри кінохроніки, яка свідчать про співпрацю гітлерівської Німеччини та сталінського Радянського Союзу у діях проти європейських держав після перемоги над Польщею, насамперед у підготовці нападу гітлерівської Німеччини на Норвегію, який здійснювався німецькими військами з радянської військово-морської бази у Мурманську.

Також, у фільмі приділено увагу масовим захороненням мирного населення, знищеного НКВС у Львові, Харкові, Вінниці, Биківні (під Києвом). Цікавим фактом є те, що німецька пропаганда активно використовувала відкриті захоронення знищеного мирного населення у Вінниці для критики радянського режиму, залучивши до ексгумації трупів швейцарський Червоний Хрест. Згодом, вже радянський кінорежисер Сергій Ейзенштейн, під час зйомок фільму „Звичайний фашизм” використає кадри знищеного НКВС населення для демонстрації злочинів націонал-соціалізму. Після звільнення Вінниці радянськими військами, функціонери віддали наказ про розстріл тих осіб серед мирного населення, які впізнали родичів серед забитих, під час відкриття поховань німецькими військами. Як бачимо, для тоталітарних режимів навіть хроніки знищеного населення були всього-на-всього знаряддям пропаганди. У фільмі не показаний факт підпалу НКВС в’язниці у Харкові у 1941 році, внаслідок чого в’язні згорали живцем.

Повернення до російської сучасності

Автори фільму наголошують на тому, що масштаби депортацій та знищення цілих народів в СРСР перевершують злочини націонал-соціалізму в Європі, але досі не мають відповідної оцінки з боку людства. Подвійність стандартів у оцінці двох злочинних режимів призводить до викривленого розуміння сутності комуністичного режиму, який вже після повалення гітлерівського режиму в Європі, продовжував знищувати цілі народи та утримувати концтабори смерті.

Фінал фільму знайомить глядача з позицією сучасної Росії, яка апелює до цінностей комуністичного режиму і завзято захищає від критики не тільки факти злочинів, а й безпосередніх виконавців злочинних наказів, колишніх представників НКВС, які отримали притулок у Російській Федерації.

Висновок фільму доволі цікавий саме для сучасної Росії – без осягнення злочинної сутності комуністичного режиму, його ворожості до російського народу в тому числі, годі очікувати на демократичні перетворення та спад ксенофобських та радикальних виступів серед депутатів Державної Думи Росії і їхніх послідовників.

В якості експертів у фільмі виступають: Норман Дейвіс, професор Кембріджського університету, відомий український історик Володимир Сергійчук, колишній полковник Головного розвідувального управління, колишній член ЦК Володимир Карпов, професор Сорбонського університету Франсуа Тома, російські історики Наталя Лєбедева, Борис Соколов, Сергій Случ. Крім того, до створення фільму були долучені відомі дисиденти – Володимир Буковський, колишній розвідник Віктор Суворов і навіть останній керівник СРСР Михайло Горбачов.

Для українського глядача фільм є не менш цікавим, адже руйнує ті стереотипи, завдяки яким офіційна пропаганда освячувала знищення мільйонів українців. Адже здобутками індустріалізації виправдовувалися факт голоду, депортація народів. Українське суспільство має нарешті осягнути той страшний соціальний та національний експеримент, який був над ним поставлений комуністичною владою, бо в ньому криється ключ до розуміння сучасних демографічних, культурних, політичних та громадянських проблем.

33 хвилини пам’яті


Не дивлячись на те, що частина друзів переконує мене в тому, що громадська робота є синонімом збочення, я залишаюся незгодним. Вчора мав дуже цікавий діалог стосовно акції “33 хвилини” в Донецьку, присвячену вшануванню пам’яті жертв Голодомору 1933 року. Друг отримав від мене розсилку з повідомленям про акцію і першою його реакцією була відраза, а згодом розважання на тему чому я зайнявся цим разом з іншими.

Вчора нам вдалося поговорити наживо. І найцікавіше те, що він зрозумів важливість акції і навіть погодився з її раціональністю. Іноді мені видається, що відраза частини населення до цілого ряду тем викликана відсутністю нормальних пояснень, текстів, звернень.

Я не казав другові про винуватців. Я сказав йому, що варто задуматися над тим, що в короткому терміні, в мирний час, Україна втратила від 3 до 9 млн. громадян, що в принципі, може бути порівняно хіба що з втратами України під час Другої світової війни, але жертв війни пам’ятають, приводять до ладу могили тощо. А про померлих під час Голодомору згадують лише останнім часом. Мені бачиться одне порівняння – кожна армія світу, незалежно від того, виграла вона війну чи програла, розшукує кожного загиблого солдата, підкреслюючи ставлення до своїх. Якщо Україна забуде про своїх померлих під час Голоду, вона не буде варта свого майбутнього.

Трагедія і проблема полягає ще в тому, що на даному етапі тільки ведеться пошук імен та прізвищ загиблих. Наприклад, в Донецьку знайдено всього 7000 імен та прізвищ загиблих. Але найголовніше – попереду, оскільки в  1933 році практично ніхто не ховав померлих в індивідуальних могилах, а частіше в спільних. І не всі з цих місць є відомими і належно впорядкованими. Фактично головний християнський обов’язок проти них – поховання, не виконаний. Тому, допоки не поховано останнього померлого Голодомору 1933 року, незаспокоєні душі загиблих будуть чекати свого часу. І це справа для нас, живих, які про Голодомор можуть знати тільки з оповідань старших людей і книг.

Follow

Get every new post delivered to your Inbox.

Join 2,425 other followers