Ніби проза

Історія перша

Наступали осінні дощі і небо вночі тулилося хмарами в очікуванні зими, місяць визирав напівока й здавалося, що листопади поховають місто.  В місті було всього достатньо: метро, машин, реклами, людей. Все здавалося йшло за графіком: студенти йшли до пивних барів та лекцій, менеджери поверталися з відпусток в картонні офіси, а бомжі збирали останню зливу вуличних пляшок перед зимою.

В квартирі номер двадцять дому, що стояв на перехресті доріг не спалося. Чоловік в сімейних трусах і цигаркою тикав одним пальцем в клавіатуру старого компьютера і тихо сварився, коли інстинктивно намагався допомогти другою рукою і струшував попіл на стіл. Справа була в тому, що він мав зранку здати статтю про відкриття нового салону краси і до шмиги йому була ця краса і цей салон, в нього лишилася пачка цигарок і затертий проїздний, а гонорар, хоч і мізерний, обіцяв як мінімум, запашну каву і сурогат з тіста та сої, невідомо з яких причин названий «пєльмені».

Голова Михайла була зайнята двома речами: він намагався сконцентруватися на салоні краси, а в голові чомусь крутилися цинічні порівняння з салонами іномарок, салунами з віскі,  французькими салонами для вишуканих кампаній, другою річчю, яка займала його голову була клавіатура, яка часто западала і писала нефройдівського походження словесні-перевертні. Він був мрійливою натурою і напевно саме через цю характеристику став студентом журналістики й часто страждав через професію, оскільки матеріали, що перепадали йому від редакцій ніяк не були схожі на теми для Пулітцерівської премії. Тому він писав, щиро сподіваючись, що колись його письмо стане ідеальним, зовсім не гребуючи жодними завданнями про проблеми водопостачання і виставку котів, про голкотерапію і сторіччя якоїсь видатної холєри, що прославилась мародерством та рубанням голів одноплемінників, на вулиці імені якої він жив.

Часом на нього нападала страшення нудьга і він боровся з нею безсонними ночами читанням вголос поезій, які на його думку наповнювали собою простір його однокімнатної квартири-кабінету-спальні-столової-вітальні. Особливо він любив поліського химерника Фальківського, з яким чомусь часто себе порівнював:

…Мрійником родився, здохну подорожнім

Як приблудна сука під чужим вікном.

Однак, не варто було оцінювати Михайла депресивною натурою, він просто грався в  образи трагічного плану, оскільки не мав в житті жодних гранд-подій, які були б гідні пера майстра. Часом, йому здавалося, що примірянням чужих образів він робив своє життя цікавішим, повним та веселим. Будучи натурою чемною він не уникав компаній, але завше мав окрему думку, яку часто висловлював прямо в очі. Ніхто не міг похвалитися добрим знанням, що він за людина, але як казав головний редактор, він був людиною правильною, але з дивинкою. Коли він приніс свою першу статтю про студентське працевлаштування, а це була і його перша робота – редактор ледь не луснув зі сміху роздуваючи щоки й напинаючи вітрилами руді вуса. Стаття починалася словами: «Ось і закінчилося літо. Заскрипіли ліжка в студентському гуртожитку в знайомстві з новими студентами, а випускники вищих навчальних закладів міста почали розуміти, що перед ними доросле життя». Ця історія переповідался стільки разів, що Михайло просто перестав на неї реагувати, однак спочатку він намагався пояснити такий ліричний початок спробою художнього осмислення процесу пошуку роботи, а згадування про скрип ліжок – всього-навсього веселою грою з читачем.

Спочатку він оздоблював свої статті цитатами та приказками, карикатурами Херлуфа Бідструпа та інших майстрів, що нещадно вирізалося редактором  і нічого крім додаткового нервування не приносило. З часом він просто виробив свій стиль, який полягав в жорсткому дотриманні кількості знаків і мінімумі образності, факти, факти, фак ти. З під його клавіатури – писемного піаніно не виходило шедеврів, бо він знав, що редактор заріже все, що не підпадає під сталу стилістику видання.

Свята в своєму життті він влаштовував сам, у день зарплати він дозволяв собі випити триста п’ятдесят грамів віскі «Red Lable» та викурити найдешевшу сигару, яка точно не бачила голих стегон кубинських дівчат, в забігайлівці, що йменувалася кав’ярнею. Іноді, йому вдавалося влаштувати собі обідню сієстю «за методом Хемінгвея», коли він замовляв собі дві-три міцних заварних кави і писав прямо на столі чергову статтю відволікаючись від похмурої естетики редакції, що просякла запахами старих канцелярських столів та горілої електромережі, що бачила лампочку Ілліча і напевно була розрахована саме на її потужність. Про «метод Хемінгвея» він дізнався в одному з творів останнього, той писав про своє життя в Парижі й кореспондентську роботу, яка найліпше йому вдавалася в рестораціях за аперитивами чи віскі*. Оскільки дозволити собі в обід вишукані напої він не міг, він радів цим кавовим писанням і в черговий раз дивувався, наскільки легко пишеться в місці де стільки галасу і людей, але галас цей тебе не обходить і тому ти вільний він його носіїв.

З колегами він споживав дещицю горілки на вихідних з одноразових келихів просто неба, оповідав історії з журналістської практики і здавалося, що цей розмірений порядок життя в борг ніколи не зупиниться, завжди можна буде по-бальзаківськи писати ночами, а пити по-козацьки. Нестачі він намагався затуляти оптимістичними очікуваннями підробітків та роботою над дурнуватими статтями до інтернет-видань на тему проблем боротьби з ховрахами спрямованим музичним ударом, а відсутність біологічної маси в холодильнику надолужувати гарячим чаєм та кавою.

Часто в періоди найбільш системного вживання чаю він задавався питанням, чому в більшості художніх творів, які потрапляли йому до рук, магічні персонажі не користувалися можливістю створювати кошти, а знаходили пояснення про порушення балансу або право інших сил у відповідь наробити якогось лиха.

Він любив спілкуватися з випадковими перехожими, йому був паралельний їхній соціальний статус та освітній ценз, вік та професія, він просто намагався знайти цікавих співрозмовників і часто це йому вдавалося.

Ранок не обіцяв нічого надзичайного, хліб на маслі та трохи розчинної кави перед забігом до редакції, трохи головного болю від недобачених снів і гоління перед дзеркалом, яке бачило й не такі зім’яті обличчя.

Чергове доручення редакції ніяк не додало веселощів, Михайла відправляли до одного з спальних районів міста на висвітлення якоїсь комунальної аварії, причому сенс матеріалу як його завчасно попередили, мав звестись на нарікання про нестачу коштів, а не недбалість муніципальних господарників. Загортаючи себе до плащу, Михайло думав про дорогу до місця подій і навіть трохи радів, що не буде споглядати на похмурих співробітників та муху, що відчашно билася в подвійній рамі вікна біля його робочого місця. Сівши до трамваю, він почав роздивлятися обличчя пасажирів та уявляти їхні вирази облич в моменти радості та скорботи, сміху та гніву, це вправляння тішило його в разі, якщо в нього виходило провести цю процедуру до кінця.

Опасистий кондуктор з підозрою подивилася на його затертий проїзний, а він вже був весь у процесі споглядання за мешканцями міста, що їхали поруч з ним. Він дивився на чоловіка, що читав газету з оголошеннями так, ніби це було останнє видання якогось хтивого журналу та облизувався, на жінку з дитиною, що ніяк не могла вгамуватися та лізла до відчиненого вікна, попри всі зауваження.

Раптово світло за вікном за вікном змінилося, повіря стало иншим… Він відчув запах шкіри, що почав лоскотати його носа, це був свіжий запах, але не осені, що вже розквітла – це був запах з його сну, де він грав в шахи з жінкою, імені якої не знав, але відчував крізь туман, що стояв над гральною дошкою, що це її запах. Він ніколи не грав добре в шахи, бо занадто швидко втомлювався контролювати гру, але там уві сні, йому здалося, що він знає кожен крок пішака чи ферзя, який буде зроблений з іншого боку. Простягаючи руку за фігурою, побачив, що вона ходить сама, а він лише злегка дивується такому способу пересування. Жінка так само не простягала рук до своїх шахів, а її шахи, він точно запам’ятав, були чорними і мали вирізьблені з дерева обличчя, що незворушно дивилися на бій. Фігури здавалося танцювали над клітинами перед тим як зіскочити з дощки, було щось заворожливе в цьому танці, що здавалося, сенс всієї гри цей танець чорних фігур з білими, а не перемога. Михайло відчував, що за кроками чорних фігур стоїть витонченість та вишуканість ходів, в той час як його білі трималися стандартів і не намагалися зрівнятися з білими у віртуозності. Ще один крок і офіцер, що прикривав його короля покотився, кидаючи останній, вже незворушний погляд на короля. Білий король, що виклично дивився над фігурами, став ще білішим і впав на дошку перед чорними фігурами, йому не було оголошено мат, він здався і голова білого короля котилася між фігур, але Михайло знав, що він не робив цього кроку. На дощці з’явився червоний колір, що маслянистою фарбою стікав з обезголовленого тіла короля білих. Михайло спробував сказати, хоч що небудь, але голова короля котилася і всім виразом демонструвала марність слів. Він прокинувся в жахливому відчутті програшу та реальності програної партії.

Водій трамваю почав оголошувати зупинку і Михайло з радістю зрозумів, що спогад закінчився, оскільки він списував його появу на власну невиспаність, однак загадковий туман, що висів над ним, як над дошкою, змусив його вийти на першій зупинці й роздивитися навколо себе уважніше. Голова йшла обертом, йому здавалося, що ще трохи і він почне падати вперед як обезголовлений білий король. Рятівна вулична лавка, залишок з невідомих часів нарешті знайшлася. Михайло з радістю сів і почав розуміти, що цей сон-спогад має над ним дивну силу, як тільки він починає згадувати його, нібито він провалюється в цю реальність і не може зупинитись, а фігури оглядаються на нього і з благанням вимагають гри. В свідомості чомусь бубонів текст, який він читав невідомо коли в поясненнях до «Ман’йосю»: «туман, як метафора, що присутня в текстах японської поезії зазвичай вживався на означення туги та суму за коханою людиною»*. І паралельно йшов «туман яром, туман долиною», який ріс в голові симфонічно і голосно, як в плеєрі.

Михайло не міг зрозуміти, звідки вся ця маячня здалася, чи це була помста мозку, який ніяк не міг виспатися, чи це були перші ознаки невідомо якої психічної хвороби, бо він вперше випав з свого зазначеного ритму життя, в якому все зрозуміло й очікувано. Він гарячково поглянув до годинника і не поспішаючи пішов пішки до місця аварії, до якого, як виявилося, йти було всього десять хвилин.

По дорозі він намагався зрозуміти і дати нарешті нормальну відповідь на питання, що з ним відбувається цього ранку і вирішив випити снодійного сьогодні ввечері, щоб перервати ланцюг безсонних ночей та такої ж роботи. Дійшовши до місця аварії, він побачив чотириповерховий будинок в якому були вибиті шибки і коментарі сусідів, які голосно шепотіли один одному про витік газу і недбалість мешканців, що допустили аварію. Побачивши жовту огороджувальну стрічку, просунувся під нею в бік людей, що стояли в ділових костюмах і формі МЧС. Як тільки його було помічено від цього гурту відокремився низький, опасистий й поважний чоловік, який відразу на ходу почав робити поважну міну на обличчі. «Таваріщ Іванов, мужчіна крепкій»*, до місця згадалося Михайлу, він розумів, що знайомство почнеться з легкої сварки. Дійсно, чоловік почав голосно говорити, що слід поважати роботу людей, оскільки тут відбулася аварія і стороннім не слід вештатися. Оскільки в Михайла вже був досвід спілкування з цим типом начальствєнних істот, він терпеливо вислухав тираду і показав своє журналіське посвідчення «таваріщу Іванову», останній відразу ж почав дорікати за те, що він не показав його одразу, однак, з виглядом повного задоволення підійшов разом з ним до натовпу, де показав йому на старшого від МЧС, який продиктував попередню версію вибуху, з задоволенням констатувавши, що загиблих немає, оскільки вибух стався вдень, а декілька травмованих доставлено до лікарні. Слухаючі скупі й недоладні слова людини в погонах, Михайло в черговий раз дивувся бездушності тих слів, які вимовлялися з великими паузами, йому здалося, що офіцер розповідає йому якусь історію з звичайних чергових вчень, на яких він бував. Закінчивши зовнішній огляд будинку й попрощавшись з гуртом осіб, що далі стояли та позували на фоні покаліченого дому, він з радістю відправився на зупинку.

Сівши до трамваю, він уявляв, що швидко напише інформаційне повідомлення до завтрашньої газети і з цими думками зайшов до редакції. Запах тютюну стелився попід стелею з кабінету редактора, Михайло широким кроком підійшов до дверей і трохи зачекавши погримав. Відчинивші двері він побачив редактора, який палив люльку біля відчиненого вікна і показав йому на стілець. Останній, здавалося був сучасником виверження Помпеї і давав можливість сидіти на собі виключно на трьох ніжках нахилившись вперед, не даючі жодної можливості розслабитись. Редактор мовчки слухав звіт Михайла не повертаючись до нього обличчям, потім випростав ноги і підвівшись почав мочки ходитипо кабінету. Такої чудернацькості в поведінці радактора Михайло не бачив. Врешті-решт, той сів і промовив немов би до себе:

– Матеріал непоганий, передасиш зібрані матеріали практикантам, що все одно не знають чим зайнятись.

Михайло кивнув головою і продовжував уважно стежити за редактором, а той продовжив так само не поспішаючи:

– Я вважаю, що тобі слід піти до відпустки, трохи розвієшся, відпочинеш…Ну, чого мовчиш?

Михайло думав над тим, що він насправді два роки не був у відпустці, взагалі не був у відпустці з часу роботи в редакції.

– Крім того, робочих місць в редакції не вистачає, а ще тут ці студенти-практиканти.

Михайло подякував і пішов до бухгалтерії за відпускними. Їх було не так багато, але на два тижні відпустки мало вистачити. Він поспішав додому, кишеню приємно гріли нові купюри, в руці вже була пачка кави, що обіцяла розкішний вечір.

Зайшовши додому і причинивши двері, Михайло скинув чоботи і відправився заправляти кавоварку, яка вже й забула смак доброї меленої кави. Проглянувши за вечерею газети, які прихопив з редакції він відчув якусь нетримну жагу до діяльності. Звичка, подумав він і силою змусив себе не включати комп’ютер. Взявши з дивану книгу, яку почав читати вчора він заглибився в читання й заснув.

Він перебував в скляній хаті, яка спочатку здивувала його своєю проекцією і пропорціями, спочатку йому здалося, що вона просто не має меж, хоча повністю прозора, але має як мінімум дві стіні. Крокуючи підлогою Михайло зрозумів, що вона дуже вузька, а він пересувається по ній боком, немовби ідучи паралельно до однієї з скляних стін. Раптово він захотів повернутися спиною до цієї стіни і побачив око, величезне блакитне око з чорними віями, що шурхотіли десь на поверхні гігантського мікроскопу під лінзами якого він лежав. Око здавалося не висловлювало жодних емоцій, лише запах, який проникав навіть крізь лінзи. Він впізнав цей запах жінки з іншого сну. Обидві поверхні почалися наповнюватися туманом, а тіло важкістю. Він відчував, що в ньому вирують почуття у вигляді молекул, які рухаються в усіх напрямах, марно шукаючи виходу з обважнілого тіла.

Будильник нестерпно верещав звіщаючи про початок восьмої, Михайло інстинктивно потягнувся за ним але згадавши, що він у відпустці просто навпомацки його виключив. Крізь скло вікна вже почало світити сонце, по карнізах почали гуляти голуби цокотячи кігтями в очікуванні законного годування, яке щоранку чекало їх. Михайло встав, насипав крізь фіранку трохи хліба голубам і вирішив, що проведе день в перегляді фільмів, що накопичилися за півроку в очікуванні сеансу. Комп’ютер довго демонстрував небажання вмикатися, але нарешті екран заблимав і перший диск з дзичанням заліз до шпарини.

«Божевільний П’єро», що його переглядав Михайло видався йому настільки цікавим, що він геть забув про сніданок, найбільше йому сподобалася сцена, коли Бельмондо читає книгу про мистецтво дитині, цілковито правильно вважаючи, що вона здатна зрозуміти прекрасне, яке не має вікових обмежень і ще одна, коли представники вищого світу розмовляють один з одним мовою рекламних слоганів, від чого головному герою стає просто нестерпно.

Вже був обід, коли Михайло вийшов на прогулянку парком, тримаючи під пахвою грубезний блокнот з олівцем. Він завжди намагався мати під рукою папір і олівець, щоби можна було занотовувати думки, що часом відвідують його голову. Йому було дуже легко після перегляду фільму, він відчув, що божевілля П’єро полягало в його небуденності, позазахланності та тяжінню до прекрасного, його живому простоянні рагулізму та шаблонності, яке так важко уникнити в межах соціального організму, що тримається на міфі звільнення через споживання.

Він зупинився перед вітриною магазину оглядаючи як неприродньо стоять ляльки, на яких вівішено одяг, нібито хтось повикручував їм шиї і змусив одягти пишні лахи та розкішні шуби. Перед очима з’явився фрагмент сну, в якому Михайло їхав на коні поруч з жінкою, чи видінням жінки і вони риссю пустили коней за собаками, а попереду гарчав ведвідь, який відчував наближення людей. Приємне тепло коня змінилося на глевкий грунт на якому ковзався Михайло, намагаючись відбитися від собак, що кидалися на нього. Він чув запах жінки і власного спаленого хутра, по якому пройшли кулі. Переставши бачити жінку, він все одно відчував її присутність, причетність до всього, що зараз відбувається, зрозумів, що ведмідь, це він сам і мета цього полювання – це його хутра і нутрощі, які будуть вимочені перед вживанням. З пащеки виривався білий пар, який заступав собою простір перед очима, які шукали причетну.

Після цього спогаду мурахи зашпацірували шкірою і Михайло швидким кроком відійшов від вітрини, що нагадувала про цей сон. Відчути себе твариною для розваги було дуже важко, а тим більше бачити одяг, який міг би пошитий з тебе нереального, з того сну де собаки пнуться до горла, а приціл наставлено на тебе.

Він відчув, що слід вже одягатися тепліше, тільки не в шкіру і в хутро, бо занадто реалістичним стає цей спогад, краще в якусь добру синтетику, тільки б не тваринного походження.

Вечір насувався повільно, тіні від будинків лягали під ноги, а сонце закочувалося з жовтогарячим смаком за горизонт. Михайлові здалося, що золотаві локони сонця затрималися на його обличчі й повільно зникли. Це було приємне осіннє відчуття сонця, що прощається з тобою все раніше, але зранку будить тебе прямо в ліжку, змушуючи вставати набагато приємніше, ніж будильник.

Слід було повертатися до дому, ліхтарі почали збирати біля себе юрми метеликів та комарів, що ще не заснули. Михайлові здалося, що час почав густішати як повидло, всередині було відчуття якоїсь зустрічі, але з ким, або чим? Він зловив себе на думці, що насправді звик до своїх снів, змирився з їхнім втручанняям до свого життя. Єдине, що йому здавалося підозрілим, це думка про можливість якогось поєднання реальності та надреальності сну.

Наступного дня Михайло вибрався з міста і вирішив прогулятися вздовж річки, яку супроводжував невеличкий ліс. Електричка, на щастя, була напівпророжня, йому вдалося їхати сидячи і гортати сторінки улюбленого Сапковського. Демони та інша нелюдь, яка була змальована зовсім не викликала в нього відрази, навіть без пояснень автора він відчував, що вони мають право на існування, оскільки вони набагато старіші за людей, які колонізували землю і зробили купу неподобств. Вийшовши на станції він відразу попрямував до річки, яка світилася під променями сонця і вже несла флотилії листя на жертовник нового народження. Рибалки напівсонно оглядали свої вудки, відвідувачі повільно  блукали доріжками і цей непоспіх нагадував запланований світський раут на якому всі разом, але розмови вичерпано і шампанське більше не подають.

Разом з прохолодою над річкою знявся легкий як молоко туман і поплив вслід за течією, Михайло намагався вхопити руками хоч шматочок, але він вислизав з рук. Він обернувся і побачив її, що задумливо спостерігала за собакою, що рив листя задніми лапами і театрально повискував. Вона посміхалась і на душі стало тепло-тепло, Михайлові захотілося підійти поближче. З кожним кроком ноги важчали, він чемно спитавши дозволу присів на дерево біля неї. Легке запаморочення пройшло і він намагався добрати слів і нарешті вимовив:

– Чи знаєте ви як виглядає птаха Сіруфф?

Дівчина не очікувала такого питання і спостерігала за диваком.

– Цікава манера у вас знайомитись, не знаю як виглядає ця птаха, але схоже, що ви з нею на короткій нозі.

– Мене звати Михайло.

Вона назвала своє ім’я і тепло в черговий раз розлилося по тілу. Вони говорили про осінь, осінню музику, неперевершеного Вівальді та іншіх. Час почав пришвидшуватись, Михайло не пам’ятав як вони разом їхали електричкою назад до міста. Коли вони дійшли до під’їзду дівчини він зачаровано дивився на неї і не міг зрозуміти природи своєї поведінки, він практично не панував над собою, навіть номер телефону запам’ятав з третього разу, зовсім забувши про можливість його записати.

Він добрався додому дуже швидко, довго пробував вимовити її ім’я, увібрати у себе її посмішку і випадково згадав запах, який супроводжував дівчину запах з своїх снів. Він відігнав від себе цю думку, вона здалася йому занадто ідіотською, щоб бути правдою. Два тижні пройшли в щоденних побаченнях, він дозволяв собі цілувати її руки, а вона відгадувала його думки так просто, немовби читала з листа. Михайло намагався не дивуватися цим дивовижним перетворенням, він часто забував їсти або спати в очікуванні на неї. Він розумів, що  поспішати не варто, але щось гризло його з середини, сни перестали снитися, а запах, почав поширюватися в його квартирі насторожував і заколисував водночас. Вона була такою покірною й твердою водночас, що він не міг зрозуміти природи цієї покірності, вона була не показною, але він завше відчув кордони без слів та рухів. Часто слова лилися з нього беззупину і він не міг дати їм ради, це були його слова, слова улюблених поетів та авторів, друзів, випадкових перехожих. Відповіді були настільки природніми, що іноді здавалося, що це лише діалоги письменника, який вправлявся в щирості між двома героями.

Світ навколо був лише простором для двох, так видавалося Михайлу, всі інші могли лише відчувати позитив, що випромінювали вони. Відпусттка пройшла так швидко, що хотілося її продовжити до безмежності.

Вихід на роботу приніс головний біль у вигляді чергових статей, що абсолютно не потрапляли до внутрішнього настрою Михайла, йому хотілося бути ліричним і дуже чесним з читачами, він почав дозволяти собі забуті вольності у вигляді доброї цинічності, пересипанням речень загадковими мотто і нарешті отримав коротку догану за додання роботи редактору, який так само непоступливо креслив написане. Кожну вільну хвилину він намагався телефонувати їй, заходити за нею, бути, просто бути з нею. Він дуже сильно відчував нестачу в ній, немовби хотів надивитися на неї як перед розстрілом, коли останні кадри життя хочеться ввібрати у себе швидше, ніж куля досягне тебе і відкине на землю. Вона стала частіше жалітися на домашні справи і раніше йти додому, перестала заходити до нього на чай, а він намагався все це компенсувати перепискою, яка просто виривалася з нього паперовими простирадлами листів.

В один з останніх осінніх днів, йому видалася замалою робоча кімната в редакції, краватка душила нестерпно, а редактор в черговий раз бубонів йому про необхідність дотримання формату видання. Михайлові захотілося нестерпно вийти з приміщення з грюкотом дверима і парою міцних слів. Взявши до рук ручку він почав писати заяву про добровільне звільнення і подав до редактора по столу. Останній кинувши оком на лист паперу, почервонів і почав виправдовуватись за тон і пояснювати, що він насправді не очікував таких кроків. Однак, Михайло вже не слухав, він повільно збирав речі на своєму столі і простягував мовчки руку колегам, що здивовано спостерігали за німою сценою, що відбувалася в редакції. Зібравши все, Михайло приклав руку до голови, іншою зобразивши головний убір і повільно вийшов з приміщення. Колеги намагалися його зупинити, однак, він попросив їх не хвилюватися.

На душі стало легко і навіть лід потріскував під чоботами весело, хотілося ділитися новиною про добровільне звільнення з кожним перехожим. Він йшов до неї і йому хотілося поділитися цією новиною з нею найпершою. Прихопивши квіти, а квітів було всього сім, йому довелося пройтися центром міста і нарешті він побачив її. Він хотів її обійняти, але вся фігура її відображала напруженість. Він намагався розпитати, в чому річ, жартувати, але вона лише дозволила взяти себе за руку і не дивлячись йому в очі тихо вислухала оповідь про його звільнення. Жодних емоцій не виявилося на її обличчі, вона почала казати про неможливість, неправильність, недоречність і світ перед очима Михайла почав хитатись. Вона говорила так, немовби слова були вивчені напам’ять, вона пояснювала і ховала обличчя за своє плече. Нібито вибачалась, але вибачення були як вирок, вабила але проганяла, відкидувала. І пояснення були як торішній засохлий хліб і слухати вона відмовлялась. Земля перестала крутитися під ногами і він відчув прірву, що росте під підошвами чобіт, вона просила себе не проводжати і зникнути.

В ту ніч до Михайла знову прийшов сон, сон з жінкою, яка зважувала його на терезах і він розумів, що на них він сам, а з іншого боку, невідомі величини, які він не може осягнути, запах присипляв і забирав останні сили. Він намагався говорити, але тільки тваринний теплий пар виривався з рота і руки були пазурями, а навколо була клітка, до якої його було запроваджено для остаточної розваги. Дряпаючись по терезах, він розумів, що це лише сон, але він опускався в своїй клітці все нижче з кожною новою вагою, яку жінка ставила на протилежні шальки. Він намагався вхопити запах і запам’ятати його до ранку, коли настане пробудження. Чомусь він зрозумів, що загадкова жінка намагається роздратувати його, викликати ненависть та злобу, однак, він не міг собі цього дозволити, бо сили чуттів його були підкорені ним самим і голова була упокорена, а тіло втратило вагу і тепер безсило борсалося перед жінкою, що ставила свій експеримент. Він впізнав запах та ім’я.

Пробудження відразу викликало бажання подзвонити, але вона не брала слухавку, телефон шипів гадюкою в вухо і породжував відчуття продовження жахливого сну. Він став нервовим і виснаженим, на третій день спроб він нарешті почув подих в слухавці, але це був його власний подих, що помножувався на шалене биття серця.

Вітер свиcтів в незалеєному вікні, тарілки на кухні нагадували про нашестя вандалів, а він все дивися на сніг, що кружляв на вулиці й тихо наспівував в горнятко з чаєм: «туман яром, туман долиною».

One response to this post.

  1. Posted by olena-online on Лютий 21, 2010 at 04:07

    те що я шукав, дякую

    Відповідь

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Gravatar
WordPress.com Logo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

Connecting to %s

Підписатися

Get every new post delivered to your Inbox.

Побудувати сайт за допомогою WordPress.com
%d блогерам подобається це: