Archive for the ‘Важливе’ Category

Лист до Іловайську


10982437_728078370622918_8903769497983566416_n

Невідомо чи ти прочитаєш цього листа, мій дорогий друже. Але не написати Тобі його я не можу. З часу твого зникнення наприкінці серпня минулого року, сталося чимало. Здається ніби минуло півстоліття з моменту, коли ми востаннє говорили з Тобою.

По-перше, все про що ми говорили з Тобою, справдилося. Пригадую, як Ти переконував Сергія Жадана в тому, що донецькі місцеві ватники ані фізично, ані організаційно не могли захопити Донецьку обласну адміністрацію, а тим більше створити терористичну армію колаборантів. Тепер у це вірить чи не більшість країни, вважаючи, що Путіна і його мародерські війська спеціального призначення можна викликати так само, як викликають Діда Мороза, ставши під ялинонькою. Те, що ми кричали протягом численних років життя в Донецьку про фінансування регіоналами і Москвою п’ятої колони і про проросійські органи безпеки, тепер покладено ще більше в шухляду. Бо це лише говорить про те, що ми з тобою були безмірними ідеалістами, вірячи в нашу Велику Україну, в якій рано чи пізно знайдеться місце для Сходу.
По-друге, ти напевно ні разу не здивуєшся, дізнавшись, що до органів влади на звільнених територіях Донецької області знову потрапили вчорашні і позавчорашні. Таким чином, Київ вкотре демонструє навіть не млявість, а цілковиту байдужість.
У нашого генерал-губернатора тепер новий заступник. Ну як новий — це відомий нам з тобою націонал-демократ Олександр Клименко. Так, саме той Олександр Клименко, який викликав нас з Тобою під час другого туру президентських виборів до себе в офіс і повідомив, що всіх людей, яких ти запропонував до складу виборчих комісій у Донецьку від Юлії Тимошенко (а шукав ти людей, як перлини на дні нашого океану темряви), треба негайно вивести зі списків, бо мовляв апарат Партії Регіонів інакше обіцяє влаштувати повний зрив виборів. Ми тоді водночас зрозуміли, що оскільки він єдиний, хто знав звідки і чиї ці люди — саме він і підказав регіоналам спосіб торпедувати тих, хто не зіллє вибори в Донецьку. Тепер він не тільки заступник голови Донецької ОДА, а й далі торгує брендовим класичним одягом в окупованому Донецьку. Його магазин “She&He” справно торгує краватками і піджаками на самій площі Леніна у нашому з тобою місті. Тільки крім постійних клієнтів там тепер бомжі з керівництва ДНР додалися.
А на посаду голови Управління внутрішньої політики повернули Михайла Івановича Сливку, почесного пенсіонера, якого ми з Тобою ледве прибрали за часів Віктора Ющенка з посади. Пригадуєш, як він викручувався аби максимально завадити нам провадити фотовиставку “УПА — історія нескорених”? Або “33 хвилини пам’яті”? Дійсно, є люди, яких не втопити.
По-третє, Володимир Рибак і Дмитро Чернявський стали посмертно Героями України. Але вбивці їхні не знайдені досі. Пригадую, що ти мені розповідав про те чорне 13 березня 2014 року, коли вбили Дмитра. І про те, як Ви відчайдушно стояли проти російських виродків та місцевого криміналу, який прийшов Вас вбивати. Тепер ці кадри показують на лекціях. Але віри нам немає. Нас досі немає. Є лише ватний Донбас, про який говорять і говорять. Нашого українського Донбасу, дорогий друже — практично не видно. Ми — виняток з правила, про який не варто говорити. Хіба що посмертно.
Щодо подій під Іловайськом, то досі триває мляве слідство. Але віриш мені, чи ні, але я сподіваюся, що ми дізнаємося правду. Нехай через рік, але дізнаємося.
З добрих новин — Віталік вийшов з-під Дебальцево і слава Б-гу, тільки отримав перелам якоїсь кістки у попереку, куля застрягла у рації. Живий, анциболот. Поки з ним три дні не було зв’язку, місця собі не знаходив.
Андрійко, якого Ти врятував на Євромайдані в Києві від ампутації ноги, обійшовши всі шпиталі та медичні склади і знайшовши єдиний на весь Київ набір ін`єкцій, воює в Національній Гвардії. Напевно і досі не знає, як Ти рятував його. Вибач, але я дуже хочу аби він дізнався про це. Про твоє вміння робити добро і мовчати. Про твою уважність до кожного з нас.
А ще знаєш, майже всі ультраси “Шахтаря” на передовій. І практично всі свободівці з Донецької області. Ти б здивувався, якби дізнався скільки наших на передовій. Є навіть кіборги.
Пригадую, як ти оповідав мені про свою спробу домовитися з заступником мера Стрия про те, аби вони прийняли Твою родину до себе, поки Ти будеш воювати. І як він відмовив Тобі. Це пече мені і досі. Так, немовби це відмовили моїй родині. Але краще Тобі про все це не розповідати, надто сумно.
А в усьому іншому — наша Реконкіста на Сході триває. Сподіваюся, в один з Твоїх днів народження, я візьму ту саму пляшчину коньяку і зберу всю-всю нашу маленьку, але незламну громаду і ми влаштуємо добру Тризну по всім нашим. А замість вулиці Куйбишева — найдовшої у Донецьку, буде вулиця Юрія Матущака.
І звичайно ж, якщо колись у Донецьку буде відновлено Національний університет, він гордо носитиме ім’я Василя Стуса, так як ми хотіли. Навіть не сумнівайся.
Прости Нас друже. Поки ми живі, ти житимеш з нами. Як товариш, побратим і патріот.

Світлої пам’яті Юрія Матущака, голови ДОМГО “Поштовх”, випускника Донецького національного університету, бійця 39 батальйону ЗСУ “Дніпро-2”. Зв’язок перервався 29 серпня 2014 року, під час боїв під Іловайськом. Указом Президента нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

24.ua

Підняти галас на сході — напасти на заході або стратегема в поміч


Поки триває обговорення чергових достатньо принизливих документів за результатами Мінських перемовин, які в черговий раз заморожують конфлікт і не дають переваги українській стороні, а також європейським арбітрам, спробуємо зрозуміти, що ж відбувається насправді.

Східна і зокрема, китайська військова мудрість породила цілий ряд максим-висловів, які пізніше отримали назви стратагем, коротких і вкрай влучних висловів, які відображають військовий прийоми, засновані на глибокому знанні противника, ситуації та місця для її застосування. Чимало з них стали дороговказом для реальних історичних перемог і поразок.

Наразі вся увага українських ЗМІ, дипломатів, чиновників і громадян прикута до військового протистояння в Донецькій та Луганській області, а також черговим та позачерговим спробам дипломатичного вирішення питання у рамках Мінських домовленостей.

Складається враження, що російська дипломатія, а також пропагандистський та військовий апарат докладає максимум зусиль для того аби ми сконцентрували максимум зусиль і уваги саме на події на Донбасі. Звичайно, ситуація завдяки гуманітарним конвоям з РФ, постійному насиченню найманців та колаборантів важкими озброєннями ніяк не сприяє розслабленню або сподіванню на коротку перерву від військових дій.

Однак, з уваги цілком випадають дії Генерального Штабу Російської Федерації, згідно яких протягом найближчих 2015 — 2016 років три території мають стати максимально мілітаризованими зонами: Арктика, Калінінградська область і півострів Крим. Практично непоміченим з боку України пройшла кампанія з встановлення на облік мешканців Автономної республіки Крим, яка тривала протягом майже всієї половини 2014 року. Як повідомляли офіційні речники, на військовий облік в АР Крим стали 140 тисяч осіб, з яких 40 тисяч отримали військові квитки російського сучасного зразка. В січні місяці речники Міністерства оборони РФ звітували про те, що з квітня 2015 року мешканців анексованих територій розпочинається набір до строкової служби в лавах армії РФ.

Однак, якщо уважніше придивитися до планів військового керівництва РФ, то вони йдуть набагато дальше ніж залучення населення Криму до військового будівництва. Для того, щоб уявити масштаби щодо мілітаризації Криму, варто звернути увагу на державні закупівлі для Південного військового округу, до якого було приєднано окуповані території. Отже, тільки в 2015 році він має отримати 50 нових літаків та 20 гелікоптерів. За специфікацією це мають бути винищувачі Су-34, Су-30СМ, Су-30М2 та гелікоптери Мі-28.

Місця розташування майбутньої оновленої авіації відомі — це аеродроми в Гвардійському та Бельбек (АР Крим) та Кримську (Краснодарський край), Морозовськ (Ростовська область).

Державна корпорація з організації повітряного сполучення має виділити кошти на реконструкції системи ПВО Криму і вже зараз замовила “Концерну ПВО “Антей-Алмаз” перебудову та реконструкцію радіолокаційних комплексів в Сакському, Бєлогорському та Совєтському районах АР Крим.

Таке посилення ВПС РФ на півдні не може виглядати випадковою акцією, тим більше, що керівництво ВМС РФ вже заявило про те, що пріоритетом для них є здійснення військово-повітряної розвідки не тільки за територією України, а й за всім середзимноморським регіоном.

Інша неприємна новина, пов’язана з діяльністю російських військових в Криму є формування в січні 2015 року представництва 12 управління Генерального штабу Міністерства оборони РФ, яке спеціалізується на забезпеченні зберігання, перевезення та утилізації ядерних блоків для тактичних та балістичних ракет. Попри те, що на даний момент відсутня інформація про наявність ядерних озброєнь на території Криму, це достатньо шантажуючий крок для всіх країн Чорноморського регіону.

Плани новосформованої Кримської військово-морської бази не тільки розгортання баз у Донузлаві та Феодосії, крім вже діючої в Севастополі, а й придбання 6 нових фрегатів, а також 6 підводних човнів. Крім того, заплановано отримання малих ракетних кораблів “Буян-М” з ракетними комплексами “Калібр”. Також у планах переозброєння військових підрозділів новою броньованою технікою і т.д.

Крім діяльності диверсійних центрів, які готують нових найманців та терористів для війни на Донбасі в Криму, Верховна Рада Криму (не без погодження з Кремлем) вирішила фінансово заохотити діяльність терористичних утворень, які допомагали російській армії окуповувати Крим і захоплювати українську територію. Так зване “Народное ополчение Крыма» отримало фінансування у розмірі 258 млн. російських рублів. Можна навіть не сумніватися в тому, що ці кошти спрямовані на війну з Україною і ще не один вантаж 200 відправиться до Криму з території бойових дій у Донецькій та Луганській області.

Навіть з огляду на дані про кількість російських військ на східному кордоні з Україною (українським Генштабом називалася цифра у 20 тисяч військових), даної кількості цілком недостатньо для розгортання наступу на решту України, але цілком достатньо для того аби українські збройні сили були змушені тримати максимальну кількість військ у цьому напрямі протягом довшого часу.

На нашу думку, протягом найближчих двох років РФ буде робити максимум для того аби перетворити Крим на повноцінний плацдарм, який буде справжньою загрозою південній Україні, а в подальшій перспективі й всьому чорноморському та середземноморському регіону.

А тепер увага, чому в межах Мінських перемовин взагалі відсутні питання по АР Крим? Чому поодинокі заяви про визнання принципу недоторканності державних кордонів України навіть з боку європейських партнерів, не містять жорстких заяв щодо півострову?

Владімір Путін та його оточення концентрують нашу увагу на ситуації на Донбасі, не даючи можливості звернути погляд на ситуацію, яка є вкрай загрозливою. Відповідно, така особлива увага Кремля до перемовин за участі терористів ЛНР та ДНР, які не можуть проіснувати без військової та фінансової підтримки з півночі, може розглядатися як обманний маневр, метою якого є переконати українську сторону та західних партнерів у тому, що саме ці території Сходу України є абсолютним пріоритетом для військової агресії РФ. Варто визнати, що російська дипломатія надто добре знає психологію європейських чиновників та політиків, які ладні будь-що-будь вдіяти аби заморозити війну на Сході, навіть ціною життів українських військових та цивільних і навіть тимчасово забути про інші, цілком логічні питання до російського політичного та військового керівництва.

Імовірно, що відволікання уваги від Криму і нарощування там військового потенціалу для подальших політичних та мілітарних дій проти України є головною причиною, чому Кремль буде робити максимум для вкрай повільної деескалації конфлікту на території Донецької та Луганської області.
Наведена у заголовку стратагема “Підняти галас на сході – напасти на заході” є класичним прикладом методу дії більш сильного супротивника, в якого достатньо ресурсів для того аби створювати видимість дій на декількох напрямках не рахуючись з можливими втратами.

24.ua

Переселенець із Донецька Станіслав Федорчук: Постійно борюся з почуттям зайвості


Мар’яна П’єцух, для УП.Життя

З першого грудня Україна припиняє соціальні виплати на окупованих територіях Донбасу. Той, хто хоче далі отримувати державну допомогу, мусить покинути території так званої ДНР.

Водночас, відповідних умов для переселенців за півроку війни на Донбасі держава так не створила. Незаможні мешканці Донбасу бояться їхати в нікуди, залишаючись сам на сам зі смертельними ризиками, а тепер ще й без коштів. А ті, хто тікає з рідних домівок, не мають гарантії, що отримають зароблене роками через бюрократизацію виплат.

Велика родина 33-річниго громадського активіста з Донецька Станіслава Федорчукавже багато місяців бореться з відчуттям зайвості та безвиході.

Хоча до вимушеної втечі більшість років свого життя ця родина віддала боротьбі за українських Донбас. Попри постійне цькування з боку донецького політичного середовища, Станіслав разом із батьком, учителем історії України, провів і координував безліч проукраїнських акцій.

Одна з улюблених старих фраз Станіслава: “Бути патріотом у Львові легко, а ви спробуйте в Донецьку”. Попри постійне відчуття “білої ворони”, кудись переїжджати чоловік не збирався – аж поки 22 січня під час мітингу в центрі Донецька його разом із батьком жорстоко не побили.

Рятуючись від постійних погроз, разом із дружиною й щойно народженою дочкою, чоловік тимчасово переховувався в Грузії. Навесні повернувся в Україну, але біда спіткала вже в іншій формі – важка хвороба дружини. На лікування збирали всім світом.

Далі більше – сім’я Федорчуків позбулася власного дому. Адже повернутися в Донецьк уже не могла. Станіслав виявив своє прізвище в “розстрільних списках” терористів, як “злісний бандерівець”.

Фото з дошки ганьби в Донецьку

Спочатку мешкав у Києві, де лікувалася дружина. А посеред літа перебралися до Львова.

Столиця Галичини для Станіслава – майже рідна. Протягом багатьох років був тут частим і бажаним гостем. Брав участь у багатьох конференціях, круглих столах на тему єднання сходу й заходу.

Зокрема, і у Львові рік тому презентував власну книгу “Демонтаж лицемірства”, про різносторонні особливості Донбасу та розвінчання стереотипів про шахтарський край.

Також рік тому вступив до денної аспірантури Інституту народознавства НАН України, де навчається досі.

Кілька місяців Федорчуки мешкали у львівських друзів, поки шукали власне житло. Але досі не знайшли. Загалом за останні місяці колись теплий і гостинний Львів став для Федорчука чужим і холодним.

У Львові більшість орендаторів квартир нічого не хочуть чути про “донецьких”. За два місяці чоловік звертався до тридцяти ріелтерів, і все без результату.

“Спробували знайти щось далі від Львова, поїхали за 25 кілометрів у містечко Біберка. Там із дружиною власноруч розклеїв оголошення й розмістив його в місцевій газеті. Подзвонила лише одна людина. Запропонувала будинок у не зовсім житловому стані – недобудована кухня й дві кімнати. Нам, на жаль, не підійшло, бо я із зони бойових дій перевіз своїх старших батьків і першу дружину з нашою спільною дочкою”, – розповідає Станіслав.

Наразі Федорчуки живуть за Львовом у мотелі, наданому власником у безкоштовне користування переселенцям. Але до кінця року всі мусять виїхати: держава не компенсувала навіть витрати за комунальні послуги власнику, відтак йому фінансово складно всіх утримувати.

Хоча старі львівські друзі залишилися вірними й підтримують Федорчуків, уперше за все життя Станіслав відчув себе зайвим не лише у Львові, вимушено живучи за його межами, але й в Україні.

У Грузії був чіткий план дій… у нас чорт голову зломить

– Уряд призупинив виплати не раптово, а дав час на виїзд із окупованих території тим, хто хоче далі отримувати державні кошти. Що додатково могла зробити зі свого боку влада, щоб більш безболісно відбувся цей процес? Адже всі розуміють, що висилати гроші на окуповану землю – це, фактично, у нікуди.

– Для початку треба створити умови, щоб люди не боялися сюди їхати. І більше того, щоб ті люди в умовах війні ставали опорою для влади, а не тягарем, мовляв, ось вам мінімальна допомога й відчепіться.

Наприклад, знайти показові родини, яким виділити помешкання, допомогти їм із пошуком роботи. І показати на всю Україну – не бійтеся переїжджати, у вас тут буде де жити й що їсти, тільки залиште захоплені території, не будьте живим щитом для терористів.

Тобто, треба створити прецедент, коли виїхати – це не означає стати прохачем із торбою, а це просто зміна місця проживання заради зменшення ризиків.

Не треба забувати, що тільки в Донецьку проживає тридцять тисяч інвалідів, які не можуть самостійно покинути межі міста. Треба зобов’язати МНС розкидати листівки, де вказати контакти для евакуації інвалідів. Щоб вони знали, що не загинуть від холоду й голоду. Усе можливо, адже волонтери якось їх вивозять.

Ну й, головне. Про яку економічну блокаду ми говоримо, яка, звісно, є ефективним способом боротьби з тероризмом, якщо з території України вільно потрапляють на територію ДНР паливно-мастильні матеріали?

Я публікував документи так званого енергетичного міністерства ДНР, де йшлося про доставку у вересні 24-х сорокатонних цистерн у Макіївку. Тобто ці цистерни якось потрапили повз українські блокпости. А що таке діяльність заправок на території ДНР? Це не тільки підтримка рухомого складу бойових машин терористів, але й сплата податків у терористичний уряд.

– Але чи реально в умовах війни та економічної кризи реалізувати потреби всіх і вся, у тому числі й переселенців. Потенційні переселені стали заручниками ситуації чи тут дійсно є серйозні помилки влади?

– Якщо взяти грузинський досвід, то там було створено централізоване міністерство із двома департаментами, яке займалося виключно переселенцями. У нас, хто за них відповідальний, чорт голову зломить.

Крім того, у Грузії був чіткий план дій, у якому визначили близько сорока напрямків допомоги переміщеним особам, починаючи від будівництва житла, створення робочих місць, перекваліфікації, міні-грантів для своєї підприємницької діяльності тощо.

Так, там була чимала міжнародна фінансова підтримка – але вона була тому, що був чіткий кошторис, і міжнародні організації давали кошти під конкретні програми. А не так як у нас – “дайте нам кілька мільярдів на переселенців”.

Зараз у нас навіть немає політичного представника від окупованих територій Донбасу, як це є в кримчан, інтереси яких представляє Мустафа Джемільов.

Чомусь тут думають, що я мав би приїхати голим-босим, стати на коліна й постійно дякувати за все

– Водночас, на початку війни велика підтримка була з боку простих українців, яка чомусь із часом переросла у відверте несприйняття “донецьких”. Які цьому причини, на твою думку?

– Щоб решту українців не боялося “донецьких”, потрібен контроль за їх переміщенням. За останніми зведеними даними, з 460 тисяч переселенців із Криму та Донбасу лише 224 тисячі зареєстровані, тобто решта переміщаються по Україні неконтрольовано, а в стані війни це недопустимо. У мене є інформація, що терористи для своїх гарнізонів вільно закупляють харчі на території інших областей.

Тому реєстрація й отримання статусу тимчасово переміщеного має бути обов’язковою, включаючи зустріч на вокзалах із перевіркою документів. У результаті люди не так баятимуться селити в себе переселенців.

– Але причина нелюбові не лише в страху, а й у негативному досвіді комунікації з ними. “Донецьких” часто називають нахабними, лінивими й халявщиками. Мовляв, вони не хочуть працювати, а сидять п’ють горілку, доки тутешні хлопці їдуть умирати за їхню землю.

– Одна із причин – це інформаційна війна в соцмережах і формування негативного образу переселенця в традиційних медіа.

Банальний приклад. Після чергового масового перепосту з якоюсь страшною історією про переселенців, я вийшов на авторку історії в соцмережі. Представився й запропонував їй розібратися в ситуації, щоб вона розказала деталі. Але вона спочатку нічого не відповіла, а потім мене заблокувала. Зрозуміло, що ця історія була замовною провокацією.

Чому цю хвилю підхопили звичайні медіа? Напевно, бо на це є попит, як на будь-який скандал. У Львові один із популярних телеканалів уперто у своїх сюжетах формує образ переселенця як людини упослідженої, небезпечної й схильної до асоціальної поведінки.

У відповідь я запропонував львівським журналістам список із близько сорока переселенців, які живуть тут, з якими варто поспілкуватися, які могли б показати іншу сторону Донбасу. Але чомусь реакції не було.

– Крім відмови здавати в оренду житло, як ти чи твоя родина на собі відчули наслідки ворожості до “донецьких”?

– Регулярно, маючи справи із чиновниками, я чую від них якісь історії про асоціальних елементів, які базується на їхньому негативному досвіді спілкування з окремими групами переселенців. Але, зрозуміло, що в кожній родині є свої проблеми. І в донецькій, і в галицькій родині є сім’ї, де п’ють чи нахабно себе ведуть.

Найдивніша історія, напевно, – це телесюжет, де співробітники нашого мотелю обурювалися, мовляв, тут живуть заможні люди, бо в них є ноутбуки, а вони ще набралися нахабства жити безкоштовно й просити в держави допомоги.

Те, що в тебе двоє дітей, двоє старших батьків і всі на твоєму утриманні, до уваги не береться.

Як і те, що ноутбук – єдина можливість прогодувати сім’ю, бо я заробляю написанням аналітичних статей для медіа. Але чомусь тут думають, що я мав би приїхати голим-босим, стати на коліна й постійно дякувати за все.

Був здивований побачити на вулицях галицьких містечок нетверезих людей

– Все-таки, на твою думку, є ментальна чи світоглядна різниця між “донецькими” і рештою українців, або ж, у твоєму випадку, “донецькими” і галичанами? Невже теза про “безкультурність” мешканців Донбасу пішла лише з медіа, а не з особистого досвіду людей, які постійно переповідають різні історії?

– “Донецькі” не те щоб “менш культурні” – у них своє уявлення про культуру спілкування, про культуру відпочинку, про багато різних речей. Але я не скажу, що в Галичині вони потрапили в принципово нове для себе середовище. Я був здивований, наприклад, бачити на вулицях багатьох галицьких містечок увечері багатьох нетверезих людей. Для мене це було неприємним відкриттям. І це були не “донецькі”.

Є ще одна цікава схожість між галичанами й “донецькими”. І ті, і інші дуже прив’язані до свого малого краю, вважаючи, що місце проживання якось характеризує людину. І одні, і інші вважають себе чи то принципово галичанами, чи то принципово “донецькими”, можливо, навіть хизуючись цим. І ті, і інші голосують на виборах не за політичні програми, а за те, наскільки партії й кандидати є “своїми”.

Якщо говорити про різницю, то, по-перше, це релігійні впливи. На Галичині різні християнські конфесії мають більший вплив на повсякденне життя людей.

По-друге, відчувається, що Галичина межує з Європою й, відтак, європейський стиль життя тут перейняли швидше.

Також на Галичині велика промисловість почала вмирати швидше. А враховуючи фактор великої сільської території, маємо наслідком високий рівень самозайнятості населення. А власний бізнес – це вже опора на власні сили, а не очікування на подачок із держави. Це інша життєва філософія.

– Чи є, на твою думку, ці відмінності глобальними, відтак, чи можуть вони стати каменем спотикання на тривалі роки?

– Має бути певна інформаційна робота з населенням. Не лише через медіа, але має вестися робота з інтеграції людей у місцевих суспільствах. А інтеграція починається лише тоді, коли люди більш-менш захищені в матеріальному плані, а не почуваються зайдами.

Бо те почуття, яке намагаюся в собі постійно душити – це почуття зайвості. Я не хочу вживатися в роль прохача, я звик сам відповідати за свою родину і її достаток.

Але сприяння ніякого.

Приклад, мій батько. Він усе життя працював в освітніх закладах, його учні займали високі місця в обласних та всеукраїнських олімпіадах. До пенсійного віку в нього залишилось півроку. Але він має право на пенсію вже зараз за вислугою років. Проте у львівському пенсійному фонді йому відмовили. Сказали прийти за півроку, ніби в нього є час і фінансові можливості чекати ці півроку.

Також він намагався влаштуватися на роботу. У Львівському центрі зайнятості йому запропонували вакансію, яка вже була закрита. Стати офіційно на “біржу праці”, щоб отримувати півроку законну мінімальну зарплату, теж не може. Хоча він регулярно оплачував страховий внесок у фонд безробіття.

Але для держави він не безробітний. Його трудова лежить у колишній першій українській школі Донецька №65. Для держави він “пошукач роботи”.

Усі рекомендації зводяться до одного – батько має поїхати в Донецьк, написати заяву на звільнення, отримати наказ і привезти трудову. А те, що родичів членів “розстрільних” списків, часто вбивають на першому ж блокпості, нікого не цікавить.

Відтак, ми мусимо просити й брати державну допомогу для переміщених осіб у розмірі 400 гривень на місяць на одну працездатну особу. Хоча батько міг її не брати, а працювати або отримувати пенсію.

Однак уряд, як я розумію, прийняв рішення не вважати цих людей безробітними. Таким чином економити гроші, тобто не давати їх із захищених статей бюджету, а вигадати цю виплату в 400 гривень для всіх без розбору.

Поки є одна можливість прислужитися українській державі – безславно чи славно загинути на фронті

– Ти сказав про почуття “зайвості”. Не шукаєш можливості емігрувати?

– Такі думки іноді вперто переслідують. Відверто скажу, але я трохи втомився від батьківщини. Попри весь патріотизм і відданість, я не хочу бути в статусі прохача.

Усі розуміють, що тими 400-ма гривнями питаннями не вирішити, як і розуміють, що триває війна й грошей нема. Почати свій бізнес в умовах нереформованої економіки теж нереально.

Тому зараз моє завдання – захистити кандидатську дисертацію, а далі буду щось вирішувати. Можливо, стану в нагоді Україні поза її межами.

– У тебе є почуття образи на Львів та й Україну загалом? Все-таки ти чимало зробив для боротьби за демократичну Україну.

– Образи нема. Є змарновані очікування. Я сподіваюся, що буде трохи більше терплячості.

– І толерантності?

– Ні, толерантність тут слово недоречне. Толерують щось погане, що виходить за межі. Тут інше. До речі, якщо знову брати приклад Грузії, де 6% населення стало вимушеними переселенцями, то не було таких конфліктів, щоб хтось комусь дорікав, як ти міг покинути свою землю, а не вмер за неї. Таких дискусій взагалі не велось.

– Тобі часто дорікають, чому ти не воюєш за Донецьк, а сидиш і ходиш на лекції, поки чоловіки на війні? Чим ти пояснюєш свою неучасть у бойових діях за різну землю?

– У фейсбуку неодноразово на цю тему мені писали з матюками, куди я маю йти й що робити.

Так, у мене, напевно, більше підстав воювати, ніж в інших, бо я вже визнаний ворог так званої ДНР. І сім поколінь моїх предків перебувають зараз у землі на окупованих територіях. Я не цураюся фронту – але я хочу зрозуміти, хто буде відповідати за моїх дітей, за моїх старих батьків, поки я буду там? І, чи стане держава їх годувати, якщо я не повернуся із цієї війни?

Останніми днями пригадую історію про мого товариша й близького друга Юрія, він так само проукраїнський громадський активіст із Донецька.

Перед тим як іти на фронт, він звернувся до заступника мера Коломиї, з яким був давно знайомий, щоб той допоміг із тимчасовим житлом його сестрі із чоловіком і їх дітям. Чиновник відповів, що сестру й дітей приймуть, а чоловік хай іде воює. Юра пояснив, що з його родини вже він іде воювати, а хтось мусить залишатися й дбати про жінку та дітей. Але заступник мера відмовив.

Ця розмова була на початку серпня. Товариш пішов на фронт, а за тиждень після підготовки потрапив у Іловайський котел. Зараз вважається безвісти зниклим, хоча йому вже присвоєно нагороду “За мужність” ІІІ ступеню посмертно.

Я пам’ятаю, з яким болем він мені переповідав цю історію. Бо всього лише хотів убезпечити від війни свою родину…

Цікаво, як тепер спиться цьому чиновнику, і яке він мав моральне право вказувати людині, хто що має робити, людині, яка вже й так жертвувала собою заради України й українського народу?

Наразі тут є одна можливість прислужитися українській державі – безславно чи славно загинути на фронті, без зайвих докорів сумління з боку генералів.

Розмовляла Мар’яна П’єцух, спеціально для УП.Життя

 

Українська Правда

Український іноземний легіон


Чи потрібно Україні залучати найманців з-за кордону
Матеріал друкованого видання

№ 13 (333)
від 27 березня

Використання іноземців у війнах як найманців – стара як світ військова тактика. У наш час, коли всі армії є, по суті, професійними, дослідники виокремлюють два основні механізми формування військових загонів, створених з іноземців: ізраїльський (патріо­ти­чно-найманський) та французький (класично-найманський). Для України, яка з геополітичного погляду є форпостом боротьби проти путінського імперіалізму, наявні всі шанси залучити до боротьби з ним чимало охочих із країн Балтії, Центральної Європи, Закавказзя тощо, а також із численної української діаспори. До того ж не тільки спраглих грошей «солдатів удачі», а ідейних борців проти російського експансіонізму. Такі бойові загони можуть не лише стати боєздатними частинами спеціального призначення нової української армії, а й мати серйозний пропагандистський ефект. Головними перепонами є, як завжди, брак коштів та українське законодавство, згідно з яким іноземці не мають права служити в Збройних силах.

ЖИТТЯ З ЧИСТОГО АРКУША

Чимало держав допускають залучення іноземців на військову службу взамін на непогану зарплату та певні привілеї в майбутньому, як-от США, Бельгія, де, щоправда, іноземці проходять службу на загальних підставах у звичайних частинах, чи навіть Росія, що з 1 січня 2004 року надає можливість служби громадянам із країн СНД у лавах своїх Збройних сил. Однак перебування у складі ЗС РФ передбачає прийняття її громадянства з моменту вступу на службу. Однією з основних причин, чому Москва вирішила брати на службу вихідців із країн Співдружності, є незадовільний стан набору до лав російської армії на території самої РФ. У Великій Британії є традиція залучення цілих етносів на військову службу – ті самі сикхи в Індії та гуркхи в Непалі.

Читайте також: Мераб Кікабідзе: «Не можна виграти війну в цілого народу»

Найвідомішим з’єднанням, що формується з класичних найманців й існує легально дотепер, є Французький іноземний легіон. Його бойова історія почалася 1831 року, коли французький король Луї-Філіпп І вирішив створити цей загін для ефективної боротьби за колонії в умовах, коли своїх військ на це вже не вистачало. Водночас таким чином уряд позбувся багатьох небажаних соціальних елементів, які масово вступили до Іноземного легіону в надії заслужити собі прощення та статки.

Від самого початку існування легіону до нього може потрапити будь-хто з будь-якої країни і з будь-якою біографією й відданою службою відбілити собі імідж, заробити грошей і взагалі почати життя з чистого аркуша. Правила прийому передбачали цілковиту анонімність з боку вербувальників і фактично надавали можливість приховати свою реальну особу. Мало що змінилося й сьогодні, коли добровольцем не може стати хіба що людина, яка перебуває в розшуку Інтерполу. Кадрові офіцери легіону набрані з лав регулярної французької армії, а добровольці є вихідцями практично з усього світу.

Законодавчо легіон є частиною регулярної французької армії. Він складається з 11 полків, у яких проходять службу 7699 легіонерів зі 136 країн світу. За весь час існування через нього пройшло більше ніж 600 тис. осіб.

З них 36 тис. загинули під час виконання бойових завдань. Якщо раніше найбільше в загоні були представлені вихідці із Західної Європи, особливо Швейцарії, Іспанії, Німеччини, то починаючи з 1990-х на першому місці за кількістю легіонери зі Східної Європи та Балканського півострова, зокрема України, Хорватії та Сербії. На службу приймають лише чоловіків віком від 17 до 40 років. Перший контракт підписується терміном на п’ять років, після яких легіонер може претендувати на французьке громадянство. Також поважними причинами для набуття громадянства є бойове поранення, звання сержанта та не менш як три роки служби в з’єднанні. Середня зарплата становить близько €1,5 тис. на місяць, у разі участі в бойових відрядженнях сума зростає вдвічі-втричі.
Іноземний легіон має право виконувати військові завдання тільки за межами Франції. Географія його бойових дій охоплює практично всі континенти, він брав участь у всіх війнах Франції ХІХ та ХХ століть. Останнім часом легіон дедалі частіше бере участь у миротворчих місіях, займаючись, зокрема, й поліцейськими операціями. Легіонери воювали в Персидській затоці, перебували в Камбоджі та Сомалі, 10 років виконували місію на Балканах (з 1993-го до 2003-го). Зараз вони виконують свій обов’язок перед Францією в Гвіані, Джибуті, Кот-д’Івуарі, а також Афганістані.

«ШАЛОМ, ІЗРАЕЛЬ»

Принципово іншими є структура й принципи залучення іноземних добровольців до Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ). Тут ми маємо справу з патріотичною мотивацією добровольців, адже більшість із них були і є євреями за національністю. Цікаво, що служба в ЦАХАЛ не гарантує надання ізраїльського громадянства. Це радше форма мобілізації єврейських діаспор усього світу для підтримки існування Держави Ізраїль та підвищення її обороноздатності.

Читайте також: Ігри на крові. Як не програти війну

Формування Армії стартувало напередодні війни за незалежність Ізраїлю, яка розпочалася 1948 року. Орієнтовно 3,5 тис. добровольців із більш ніж 40 країн брали участь у бойових діях регулярної ізраїльської армії. Найбільше їх приїхало з американського континенту, зокрема США, Канади, країн Латинської Америки, а також із Британії, Франції, Бельгії, Північної та Південної Африки. Не маючи на початку війни власних військово-повітряних сил, Армія оборони Ізраїлю звернулася по допомогу до добровольців усіх країн світу, які були основою майбутньої військової авіації і здобули переконливу перемогу в небі над ворожими літаками. Серед пілотів-добровольців виявилося чимало ветеранів Другої світової війни, які воювали раніше на боці антигітлерівської коаліції.
На сьогодні діє програма «Махал» для добровольців, які бажають пройти службу в Армії оборони Ізраїлю. Вона працює під контролем мобілізаційної агенції армії та Єврейської агенції. Згідно з умовами програми і чоловіки, і жінки віком від 18 до 25 років можуть пройти строкову службу в ЦАХАЛ.

Для кандидатів передбачена ціла низка обмежень. Насамперед вони стосуються необхідності мати документи, які підтверджують єврейські корені волонтера, наприклад, шлюбні документи батьків, рекомендаційний лист від громади за місцем постійного проживання. Згідно з рішенням медичної комісії доб­ровольця направляють до військових частин. Ніяких окремих з’єднань для іноземців не передбачається, вони проходять службу разом із громадянами Ізраїлю. Її термін – один-два роки. Після чого волонтер мусить пропрацювати рік у єврейській громаді, беручи участь у різноманітній соціальній та гуманітарній роботі. До того ж негромадяни не можуть обіймати керівні посади та мати доступ до військової таємниці.

Програма «Махал» не єдина для залучення іноземних добровольців до лав армії та тилового забезпечення. Інші передбачають, що спочатку кандидат мусить приділити свій час та увагу роботі в єврейських громадах і лише після того потрапляє до армії. Також діють програми для іноземних волонтерів, де останні проходять коротку початкову військову підготовку.
Для тих, хто не сповідує іудаїзму, є волонтерські програми, орієнтовані на підтримку тилових служб армії. Одна з найвідоміших – «Служба для Ізраїлю», яка веде відлік від 1983 року. Тоді гуманітарна проблема кількості робочих рук була вирішена саме за рахунок добровольців, що прийшли працювати замість мешканців аграрного сектору країни, яких було мобілізовано до лав армії. З моменту заснування «Служби для Ізраїлю» у ній взяли участь понад 80 тис. волонтерів із 30 країн світу.

УКРАЇНСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ

Українське законодавство не переслідує громадян, які добровільно служать у легальних іноземних військових формуваннях, натомість передбачає кримінальне переслідування за нелегальне найманство. Найвідоміший випадок такого роду стався 1994 року, коли в Києві був заарештований азербайджанець Фізулі Вердієв, що встиг завербувати для участі у вірменсько-азербайджанському конфлікті в Нагірному Карабаху 156 осіб.

В умовах військової агресії РФ проти України багато експертів вважають доцільним створення Українського іноземного легіону. За інформацією з відкритих джерел, на сьогодні уже є чимало іноземців, охочих захищати нашу державу: про це заявили, наприклад, представники народу тюрків-каракалпаків, які готові виставити кілька тисяч добровольців. Такі ініціативи йдуть також від Грузії та країн Балтії, не кажучи вже про українську діаспору. Не використати цього ресурсу було б дуже недалекоглядно. Не обов’язково усім волонтерам ставати військовими, однак надати можливість кожній людині доброї волі захищати Україну у воєнний час є більш ніж правильним кроком. За інформацією Тижня, частина колишніх та діючих офіцерів Збройних сил уже готує законопроект про Український іноземний легіон.

Читайте також: Висока ціна дешевого авторитету

Зрозуміло, що створення такого військового з’єднання потребує законодавчого оформлення, яке взагалі дало б змогу когось кудись набирати, не кажучи вже про права та обов’язки добровольців без українського паспорта. Досвід Французького іноземного легіону з його історією, передусім колоніальних воєн силами найманців, що бажали доброго заробітку та громадянства, для нас навряд чи є доцільним. Проте цілком можна запозичити сам механізм створення військової одиниці з негромадян країни. Натомість ізраїльська система мобілізації всіх євреїв та прихильників Ізраїлю є більш відповідною за духом до нинішнього моменту; щоправда, не відповідає вже за механізмом, адже розбавляти звичайні військові частини іноземцями – складний процес, і він навряд чи ефективний у наших умовах.

До того ж не всі експерти погоджуються з необхідністю створення Іноземного легіону. «Зрозуміло, що передусім гроші потрібно вкладати в українських солдатів, – зазначає Валентин Бадрак, директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння. – Іноземний легіон – річ дуже дорога, тож ці кошти краще витратити на власну армію. Українці є дуже добрими бійцями, що доводять усі міжнародні навчання та змагання, де вітчизняні пілоти, морпіхи, десантники завжди виборюють найвищі місця».

Експерти, які, навпаки, лобіюю­ть створення Українського іноземного легіону, вважають, що в наших умовах може йтися про формування нечисленних, але високопрофесійних загонів спеціального призначення для конкретних напрямів діяльності. Зокрема, варто створити підрозділ з осіб із мусульманських країн для роботи в Криму. Водночас добровольців із країн Балтії та Центральної Європи є сенс використовувати на східній ділянці як ударні мобільні загони. А для закордонних українців логічно передбачити можливість волонтерського проходження служби на загальних підставах в армії на умовах, що подібні до ізраїльських.

Читайте також: Армійська альтернатива: як стати гвардійцем-резервістом

Що ж до структури, то може йтися про один-два батальйони (500–600 солдатів), на чолі яких будуть виключно українські офіцери, а в рядовому та сержантському складі служитимуть іноземці, які підпишуть відповідні військові контракти з Україною. Легіонерам слід надати гарантований соціальний пакет та конкурентну зарплату, хоча найголовнішою мотивацією повинне бути бажання брати участь у захисті України. Підрозділи мають бути виключно структурною одиницею ЗСУ й підлягати відповідному керівництву. Підбір кадрів треба здійснювати з дуже ретельною перевіркою кандидатів органами СБУ та військової контррозвідки, з урахуванням країни, звідки походить кандидат, його мотивації служити в лавах Збройних сил України, рівня військової підготовки. Жодним чином не можна допускати отаманщини, конкуренції з іншими частинами ЗС чи створення нелегальних добровольчих з’єднань.

«З військового погляду створення такого формування є радше пропагандистським кроком, – каже Сергій С., колишній полковник Української армії, що працював військовим експертом на запрошення багатьох держав. – Адже такі великі з’єднання Україні просто не по кишені. Однак нам варто зараз максимально розробляти теми передового бастіону Європи в боротьбі проти російського імперіалізму, звитяг Київської Русі проти нової Орди тощо. Відповідно існування Іноземного легіону в складі ЗСУ є добрим і потрібним кроком. Окрім того, такий механізм дає шанс завжди швидко й легально дістати допомогу від наших зарубіжних партнерів із НАТО. До того ж у невоєнний час такі формування можна використовувати в миротворчих місіях за кордоном, що збільшить український вплив на міжнародній арені».

Богдан Буткевич, Станіслав Федорчук

http://tyzhden.ua/Politics/106026

 


Мераб Кікабідзе: «Не можна виграти війну в цілого народу»


Ветеран російсько-грузинської війни 2008 року про важливість фільтрації кадрів у збройних силах, міф про непереможну армію РФ та ефективність партизанської війни
Матеріал друкованого видання

№ 13 (333)
від 27 березня

Тиждень поспілкувався з людиною, яка на собі відчула, що таке війна з путінською Росією. Колишній командир 42-го батальйону грузинської армії поділився з українцями рецептами ефективної протидії військовій агресії.

Хотів би привітати український народ із перемогою на Майдані. Справді, те, що я побачив, – це абсолютний тріумф його духу. Саме тому найголовнішим в умовах нинішньої війни має бути заклик до захисту власного дому та Батьківщини. Такі гасла здатні об’єднувати людей перед обличчям агресора.

Я хотів би поділитися з українцями власним військовим досвідом та відчуттям ситуації. На мою думку, головне – зосередитися на обороні своєї країни. Якщо буде така мотивація, то люди зможуть чинити опір будь-якій армії, тим більше такій нещасній, як російська. Якщо міркувати з цих позицій, то немає нічого нездійсненного.

розповіді про хоробрість усієї російської армії не мають жодного зв’язку з реальністю

Якщо кожен чоловік, здатний тримати зброю, зрозуміє: те, що коїться в Криму, завтра може статися в Донецьку, Дніпропетровську або Києві, це буде найкращою причиною для організації оборони власного дому, вулиці, міста.

Що стосується російської армії. Те, що я спостерігав у серпні 2008 року в Грузії і нині в Криму, – різні речі. Однак ця різниця зовсім не означає, що нині війська РФ є в чомусь ліпшими. Ми бачили переляканих полонених російських солдатів у мокрих штанях, тому можемо це стверджувати.

Читайте також: Путін-облом. Війна переноситься до виборів

Думаю, якби в нас 2008 ро­­ку під час російсько-грузинської вій­­ни був нинішній досвід, а також якби поруч стояв увесь цивілізований світ, ми досягнули б зовсім інших результатів.

Не варто чекати чогось нового від російської армії в плані тактики. У її діях 2008 року не було жодних новацій, які нас здивували б. На жаль, під час розгляду нашого воєнного конфлікту на передній план виходить порівняння чисельності збройних сил. Так, станом на 2008-й ми мали 30-тисячну армію з 6–8 тис. бойового складу. Від цих боєздатних 6–8 тис. грузинських військових треба відмінусувати аж 3 тис., які перебували в Іраку та Афганістані.

У нинішню добу немає сенсу оцінювати армії за кількістю танків, літаків або гелікоптерів й навіть чисельністю особового складу.

Формула перемоги в сучасній війні, на мій погляд, досягається лише тоді, коли народ перебуває разом зі своїми збройними силами. Коли населення допомагає їм усім необхідним. Що я розумію під допомогою населення? Кожен будинок, село, вулиця, місто мусить давати відсіч ворогу. Для цього не потрібна тактична підготовка українського селянина чи городянина. Як зараз жартують, «коктейль Молотова» – це найкраще, що вигадав Молотов.

Читайте також: Армійська альтернатива: як стати гвардійцем-резервістом

Я не проходив військової служби в російській армії, але знаю, що коли війська РФ наражаються на опір місцевого населення, то зупиняються надовго. За будь-яких обставин. Саме так було в Горі, яке залишила грузинська армія, але росіяни боялися навіть зайти до міста, щоб не наразитися на «теплу» зустріч. У тактиці їхніх військ передбачено: коли втрати особового складу сягають 30%, просування вперед неможливе. За таких обставин гарантована зупинка російських військ щонайменше на три дні.

Тому повторю: лише армія кинута сам на сам, без підтримки населення, не зможе протистояти агресорові.

Ця підтримка може мати різні форми. Достатньо не давати окупантам помешкання, харчів та води. Супротивник мусить відчувати вороже ставлення до себе з боку місцевих мешканців, це вкрай деморалізує армію.

На жаль, є забагато міфів про непереможність російського війська, однак це лише міфи. Коли бачиш, як утікає генерал супротивника, поранений у гузно, то перестаєш цьому вірити. Тільки після війни з Грузією у війську РФ розпочалася реформа на зразок грузинської. Було ухвалено рішення про формування нових типів сучасних військових з’єд­­нань на відміну від старих радянських, які панували в російській армії.

Щоб не заходити далеко в поясненні цієї тези, зазначу: навіть тримати автомат на сучасний лад росіяни навчилися в нас після війни 2008 року, а доти робили це таким чином, що користуватися ним за призначенням їм було вкрай важко.

російський солдат воює не тому, що відчуває справедливість війни, а тому, що виконує наказ

Чомусь я переконаний, що до Автономної Республіки Крим Росія ввела не так саму армію, як спеціальні війська, спецназ. Тому в українців, можливо, склалася хибна думка, ніби саме такий вигляд, у новому камуфляжі та із сучасною зброєю, має російський солдат. Насправді він (типовий) роздягнений і роззутий, а часом іще й напівголодний. І в такому фізичному та моральному стані точно не готовий до активних бойових дій. У Криму ви побачили показовий виступ російських військових, однак ці театральні лаштунки не поширюються на всю їхню армію.

Після війни 2008 року Гру­­зія розпочала приготування до формування військових резер­­вів країни. Гаслом цієї кампанії стали вже не раз згадувані мною слова Міхеїла Саакашвілі: «Захисти своє місто, захисти своє село, захисти свою Батьківщи­­ну!». Щойно ми почали втілювати цю програму в життя, Путін оголосив, що в РФ також створять Національну гвардію. Навіть російські спеціалісти розуміють, що проти цілого народу не здатна воювати жодна армія. Як приклад варто навести Афганістан, де ворогом солдату може бути кожен мешканець країни.

Знаю, що Україна почала створювати Національну гвардію. Переконаний, що її масштабні навчання здатні остудити голови російських військових. Однак це треба робити негайно.

Читайте також: Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки

Я бував в Україні й від 2005 року не помітив жодних серйозних реформ у ЗСУ. Мені важко оцінювати боєздатність і просякнутість російською агентурою. Тому наразі дуже важливо, щоб кожен український військовий був переконаний, що поруч із ним стоятиме весь народ і що його родина захищена від окупаційної армії. Це буде найбільшим ударом по агресору, коли спротив рішучий та безкомпромісний триватиме на всій території країни. Зворотного шляху в українського народу немає, і це єдине, що реально може зупинити ворога. Тому створення Національної гвардії є чи не голов­­ним рішенням, яке варто втілювати в життя.

Батальйон, яким я керував, налічував 400–500 осіб, тоді як чисельність ворога була втричі-вчетверо більша. Звичайно, це приблизна оцінка сил. Щоб зрозуміти тодішній дух російської армії, наведу простий приклад. Навпроти нас на позиції стояли три їхні БМП. В одну з них поцілив із РПГ наш солдат. Екіпажі двох інших просто ганебно втекли зі своїх машин, хоча ті були неушкоджені. Тому розповіді про хоробрість усієї російської армії не мають жодного зв’язку з реальністю.

Організовуючи народний спротив російській окупаційній армії, варто розуміти деякі речі. По-перше, не слід очікувати пом­­с­­ти цілому населеному пункту, як могла собі дозволити російська армія в Чечні або радянська в Афганістані. Такі варіанти виключені. По-друге, у світі не існує армії, здатної воювати в кожній географічній точці навіть найменшої країни. Вразливі місця – блокпости, що розкидані і є легкими мішенями для знищення силами населення.

Читайте також: Як врятувати Україну?

Те, що я побачив на Майдані, коли поранені люди, прикриваючись простенькими щитами, йшли в наступ, – це підтвердження того, що Україна переможе. Із таким духом неможливо програти війну. Головне, щоб цей дух і принципи самоорганізації Майдану тепер допомогли чинити збройний опір російській агресії.

Щойно армія РФ побачить, що проти неї воює весь український народ, вона буде змушена зупинитися незалежно від того, яке озброєння використовуватиме. Щоб український солдат, який служить у Криму, а родом із Донецька, перебував у доброму психологічному стані й упевнено воював, він має знати, що його домівка й родина будуть захищені.

Не такими сильними є російська армія та російський солдат. Бо він воює не тому, що відчуває справедливість війни, а тому, що виконує наказ. Нам доводилося спілкуватися з російськими полоненими, які в один голос казали, що не хотіли йти до Грузії, однак мусили підкорятися. 2008 року в Цхінвалі воювали дві армійські грузинські брига­­ди, а також батальйон спецназу. В нас не було жодної авіації чи ППО. Тому практично із кожної сутички нашої армії з російсь­­кою ми виходили переможцями, однак брак авіації робив нас уразливими й примушував до зміни позицій.
Другою проблемою крім бра­­ку ППО стала паніка, яка поширювалася серед солдатів через мобільні телефони. Якби не во­­ни, ситуація була б інакшою.

Після війни, вже 14 серпня 2008 року, частина спецназу Грузії була переодягнена в поліцейську форму, оскільки поліцейські не вважалися противником російської армії, та відправлена до окупованого міста Каспі. Таким чином збиралися дані про її плани. За інформацією моїх колег, протягом усіх 10 днів, доки там перебували російські військові, вони були страшенно налякані, благали грузинських поліцейських не залишати їх на чергуванні, побоюючись нападів місцевого люду. Однак населен­­ня не створювало їм проблем. Багато грузинів навіть після початку війни вірили в добрі від­­носини між ними та росіянами, згадували Радянський Союз тощо. А ось російська армія, яка нібито почувалася переможцем у війні, щоночі боялася мирних мешканців.

Читайте також: Каїне, де твій брат Авель?

Поки українські політики шукають способи дипломатичного вирішення нинішніх проблем, населення мусить іти до лав Національної гвардії та інших форм мобілізації, перешкоджати руху важкої техніки й тан­­ків, допомагати боронити свої населені пункти. Самі громадя­­ни мусять створювати різноманітні резерви для армії.

Проблема полягає ще й у тому, що в ЗСУ перебувають солдати та офіцери, які за першої нагоди кинуть зброю і порушать присягу. Тому питання фільтрації кадрів є першочерговим. Такі люди не мають воювати, оскіль­­ки вони деморалізують своє оточення і становлять не меншу небезпеку, ніж вороже військо. Їх треба вивести з лав діючої армії та відправити до запілля без можливості об’єд­нан­­ня між собою. Краще мати 10 перевірених солдатів, ніж 20, із яких половина може здатися ворогу або створити паніку.

Завданням найвищого керівництва України є наголошення на недоторканності території України, на тому, що жоден сантиметр української землі не буде відданий ворогу. Тільки така позиція веде до перемоги. В інформаційній війні населення необхідно надавати чесні та перевірені відомості. Ми живемо в ХХІ столітті, і поєднання інформаційних технологій та ідеології перемоги є дуже важливим у сучасній війні.

У вас уже були випадки, ко­ли люди, відповідальні за оборону України, не виконували своїх обов’язків або демонстрували боягузтво чи паніку. Їх термінове публічне покарання має слугувати прикладом для тих, хто ще вагається. Кожен військовий командир повинен особисто відповідати за готовність своєї військової одиниці до опору й му­­сить докласти максимум зусиль для підвищення боєздатності, не чекаючи наказів Міністерства оборони України чи відповідних ресурсів. Часу для організації оборони своєї землі в українців обмаль.

Зважаючи на досвід Майдану, я переконаний, що громадські структури та окремі громадяни здатні підштовхувати керівництво інтенсивніше мобілізувати людей до Збройних сил України та Національної гвардії, запроваджувати навчання для цивільного населення, а також боронити кожен населений пункт.

Щоб сприяти піднесенню бойового духу, варто вже зараз демонструвати населенню та військовим фільми про історію України, про збройні конфлікти за участю Росії.

Слід готуватися до масштабної партизанської війни, причо­­му першість у ній повинні взяти колишні військові, які мають очолити рух спротиву. Партизанська війна неможлива в умовах, коли суспільство беззброй­­не, тому варто вже зараз прий­мати рішення щодо порядку надання зброї населенню. На мою думку, Майдан і його активісти заслужили право володіти нею, тим більше якщо йдеться про захист України від військової агресії.

http://tyzhden.ua/World/106025

Станислав Федорчук: Украина, Грузия и Азербайджан должны вместе противостоять российской угрозе


Российский фактор для Украины и Южного Кавказа. Что повлечет за собой аннексия Крыма и в каком ключе Киеву необходимо строить отношения с государствами-соседями России? Способна ли украинская армия отразить возможное вторжение и чем грозит затяжной кризис в Украине? Об этом и многом другом в эксклюзивном интервью newcaucasus.com говорит украинский политолог Станислав Федорчук.

 

– Способна ли Россия продолжить свои действия в Украине, каковы ее «красные линии»? Что Москва может сделать для осуществления своих планов на юго-востоке Украины?

 

– Я бы в первую очередь обратил внимание на заявление Министерства обороны Украины, которое отметило, что угроза нападения на материковую часть все еще остается. То есть, мы можем сказать, что российские войска стоят в 50-ти километрах от границы Украины в Донецкой области. В Харьковской области – это 20 километров. Угроза вторжения все еще видна и ощутима с точки зрения военных. Я бы не стал их прогноз, к сожалению, не очень приятный для Украины, сбрасывать со счетов. С другой стороны, события в Крыму показали всему мировому сообществу и, в принципе, всему постсоветскому пространству, что Владимир Путин готов нарушить всю пост-ялтинскую систему международных отношений, готов неуважать государственные границы государств, которые образовались после распада Совесткого Союза и, в принципе, бросил вызов практически всем странам, которые являются соседями Российской Федерации.

 

– Грузия хоть и поддерживает Украину, но очень осторожно высказывается в отношении России. Объясняет Тбилиси это тем, что у него есть похожая проблема и лишний раз провоцировать Москву не хочет. Как по-вашему, есть ли опасность того, что после присоединения Крыма, Россия также присоединит к себе Абхазию и Южную Осетию?

 

– Я бы не стал такой вариант опять-таки сбрасывать со счетов. Хотя, будем говорить откровенно: подобные способы легализации частей суверенных государств не будут признаны мировым сообществом. Более того, я уверен, что в нынешней ситуации не только Грузия, но и Азербайджан и Украина должны объединить свои усилия для того, чтобы понять, какая конфигурация безопасности в Черноморском и Каспийском регионе им подходит. Я уверен, что сейчас настало время не осторожных заявлений в сторону России, а прежде всего заявлений о том, что и Грузия, и Азербайджан, и Украина готовы отстаивать свои территориальные интересы, готовы выполнять нормы международного права и защищать свою землю, защищать свой собственный народ. Мне кажется, такая позиция была бы Москве намного понятнее, чем мягкая позиция, за которой, я так понимаю, стоит осторожность, которая на самом деле не дает ничего ни Грузии, ни Украине, ни Азербайджану.

 

– Грузия и Азербайджан должны ограничиться только заявлениями, или предпринять что-то конкретное?

 

– Если бы от меня зависило принятие решений, я бы предложил со стороны Украины военно-политический союз между Киевом, Тбилиси и Баку. Такой, который потенциально может противостоять российской угрозе.

 

– Действительно, в Киеве говорят о создании некого Черноморско-Балтийского союза, куда вошла бы и Грузия. Насколько это реально в нынешней ситуации?

 

– Следует учитывать, что у стран ГУАМ – Грузии, Украины, Молдовы – у каждой из них есть свой потенциал. Например, Украина для Азербайджана и Грузии долгое время являлась поставщиком достаточно высококачественного оружия и оборонных технологий. И кроме оборонных технологий, я уверен, у нас есть в каких сферах взаимодействовать и чем обмениваться. И тут, я думаю, это вопрос уже не тактический. Это вопрос стратегический. Если нынешнее руководство Украины не станет полноценным другом для народов Кавказа, которые, в свою очередь, ощущают давление со стороны России, тогда, мне кажется, в очередной раз попытка построения европейского государства в Украине может остановиться. Потому что, только имея достаточно сильных и прагматичных соседей, Украина, Грузия и, думаю, Азербайджан смогут быть намного более эффективными. И в плане европейской интеграции и в плане евроатлантической, конечно.

 

– Как отразиться в долгосрочной перспективе на армяно-украинских отношениях поддержка Ереваном действий Москвы в Крыму?

 

– Мне кажется армянское руководство должно четко понимать один важный фактор. Украина является родиной для очень многих армян. У нас проживает достаточно большая диаспора, которая имеет своего духовного лидера – архиепископа, чья резиденция находится во Львове. Мне кажется, подобное заявление было сделано под давлением России. Я не могу поверить, что в интересах армянского народа и армянской политической элиты – противопоставлять себя всему цивилизованному миру и получить в качестве противника Украину. Потому что подобные заявления никак не могут быть восприняты иначе, как оправдание аннексии Крыма, оправдание посягательств на территориальную целостность Украины.

 

– Но это заявление все же прозвучало. Как по-вашему, чем это обернется для украино-армянских отношений? Сумеют Ереван и Киев вырулить ситуацию?

 

– Мне кажется здесь вопрос только в одном: насколько у Еревана хватит политической воли объяснить свою позицию – это раз. И во-вторых, откорректировать ее. Я не верю, что Украина в одностороннем порядке может повлиять на правительство Армении. Я противник введения каких-то санкций против Еревана. Но определенная жесткая дипломатическая нота, возможно даже с отправкой посла Армении домой, должна была произойти.

 

– Украина намеревалась импортировать газ из Азербайджана. В новых реалиях это возможно?

 

– Конечно для Украины было бы приоритетным получать азербайджанский газ. Но здесь речь идет о пути транспортирования – каким образом он будет попадать в Украину. Так, чтобы это было безопасно и для Азербайджана, и для Украины. И для тех стран, через которые возможно будет идти экспорт. Впрочем, я думаю, это вопрос послезавтрашнего дня. Потому что сегодня, когда часть территории Украины оккупирована, вряд ли можно говорить о том, чтобы осуществлять какие-то поставки энергоносителей из Азербайджана.

 

– Как может отразиться на раскладе сил в Черноморском регионе денонсация договора между Москвой и Киевом по Черноморскому флоту? До сих пор было квотирование как личного состава, так и боевых кораблей. Что будет сейчас?

 

– На самом деле, когда руководство России говорит о денонсации каких-то договоров с Украиной, следует понимать, что Кремль в принципе не признает новые украинкие власти. То есть, по сути, с кем они разрывают этот договор? Если же они разрывают данный договор, то они тем самым признают легитимность украинской власти. И, я думаю, это позитивно. С другой стороны, для большого количества граждан Украины и политических представителей дислокация Черноморского флота в Крыму является абсолютным злом. И денонсация этого договора может означать то, что в будущем нам больше не придется заключать договоры с Российской Федерацией и размещать их военные базы у себя в Крыму. В то же время, я бы хотел вылить пару сотен ведер холодной воды на головы российских политиков, которые заявляют о дислокации кораблей РФ в Черном море и увеличении контингента войск. Дело в том, что Черное море является морем закрытым. Морем, в которое можно попасть только через Босфор. И мы прекрасно понимаем, что Турция на данный момент имеет намного более модернизированный и современный флот, чем Российская Федерация. И в случае, если Россия захочет в одностороннем порядке увеличить количество своих боевых кораблей в Черном море, то это войдет в противоречие не только с планами Евросоюза об успокоении и умиротворении Российской Федерации, это войдет непосредственно в конфликт с интересами Североатлантического альянса, членом которго является Турция. И я не уверен, что планы по наращиванию военной мощи в Крыму могут так просто быть реализованы. С другой сторны, у Росси вне всякого сомнения еще есть резервы для того, чтобы перебросить в Крым прежде всего сухопутные войска. Но вопрос в другом. Что это на самом деле даст России, кроме эскалации напряженности в отношениях с Евросоюзом, Соединенными Штатами и Украиной? Мне кажется, что подобные заявления в большей степени обращены к гражданам Российской Федерации, которым нужно объяснить, куда исчезли миллиарды из госбюджета, благодаря аннексии Крыма, которую произвели Путин и его окружение.

 

– Некоторые эксперты считают одним из основных мотивов присоединения Крыма Россией, желание Москвы полностью контролировать энергокоридор в Европу. Так как часть трубопровода Южный Поток гораздо выгоднее проложить именно по территории Крымского полуострова. Насколько это соответствует действительности?

 

– Я никогда не был сторонником конспирологических теорий такого очень высокого уровня. Мне кажется, чем более грандиозная задумка людей, которые за ней стоят, тем более она шатка. Здесь слишком много составляющих. В данной ситуации, развязывая войну в Крыму, Российская Федерация не просто ставит под угрозу экспорт своих энергоносителей в Европу. Она в принципе ставит под вопрос, насколько с Россией вообще можно иметь отношения, в том числе и торговые. Мне кажется, сейчас вся Европа мобилизовалась для одного – диферсифицировать свои риски в плане получения нефти и газа. И я не думаю, что для европейцев приоритетным будет получение еще одного “Южного потока” или “Северного”.

 

– Вы хотите сказать, что проект строительства “Южного потока” может быть приостановлен или даже вообще отменен?

 

– Да, я уверен, что политической воли Европейского союза и США может хватить, чтобы прекратить проект “Южный поток”.

 

– А насколько вообще эта политическая воля имеет место?

 

– Сейчас, наверно, единственным и главным арбитром в ситуации аннексии Крыма Россией являются все еще США. И именно Вашингтон является тем стимулятором, который популярно объясняет европейским элитам, что действия Владимира Путина являются империалистическими, и что на этом Владимир Путин не остановится. Наконец-то подключилась немецкая дипломатия, наконец-то есть четкая позиция Франции. И мне кажется, что мы видим в определенной мере возрождение взаимопонимания между Соединенными Штатами и Евросоюзом. В плане, прежде всего, внешнеполитических приоритетов.

 

– Говоря о Крыме, сумеет ли эта позиция США и ЕС, если американцы все-таки сумеют убедить европейцев в правильности своей позиции, вернуть Крым Украине?

 

– Думаю, что речь идет о среднесрочной перспективе. Я уверен, что без четких дипломатических и, возможно, даже военных действий со стороны Украины этого не произойдет в ближайшем будущем.

 

– А насколько украинская армия способна защитить интересы страны?

 

– Во-первых, речь в определенной мере идет об информационной войне. По оценкам министра обороны, которые были озвучены, Украина может говорить где-то о 8-ми тысячах боеспособных единиц в живой силе. С одной стороны, подобная информация могла шокировать укранских жителей и тех людей, которые наблюдают за ситуацией. На самом деле, нельзя сказать, много это или мало. Потому что современная война – это не сравнение количества вертолетов, боевых самолетов или даже живой силы. Современная война – это то, насколько население способно взаимодействовать с вооруженными силами своей страны и давать отпор захватчику. Учитывая потенциал Евромайдана, который собирал миллионы людей, в том числе и бывших военнослужащих, людей с определенной психологической закалкой, я уверен, что Украина способна развернуть очень серьезную партизанскую войну, которой ни Российская Федерация, ни ее армия не способны противопоставить ничего. Я приведу один простой пример. Когда еще президентом был Леонид Кучма, Россия решила аннексировать маленький островок в Азовском море, под названием остров Тузла. И когда начались активные действия с российской стороны, а в Украине было просто объявленно, что Россия собирается забрать вот такой маленький необитаемый островок, длиной в 50 метров и шириной в 10, то социологические опросы показали, что количество украинских граждан, намеренных с оружием отстаивать песчаную косу Тузла достигло 80% процентов.

 

– В случае введения визового режима с Россией и выхода Украины из СНГ, как это отразится на украинской промышленности? Есть ли какой-то план переориентации мощностей на Европу?

 

– Украинские производители не настолько завязаны на Россию, как об этом говорят. Более того, благодаря украинским олигархам, которые очень долго сидели на украинском бюджете и, будем говорить откровенно, его насиловали, целый ряд отраслей промышленности стал ориентироваться на потребности собственные. И говорить, что ту же продукцию машиностроения мы в громадных количествах экспортируем в Россию, будет несерьезно. С другой стороны, есть целый ряд отраслей промышленности, где мы являемся прямыми конкурентами Российской Федерации. Это прежде всего все военные технологии. Если бы не попытки Киева дружить с официальным Кремлем, то украинская оборонная промышленность давно могла бы выйти совсем на другие уровни прибыли во всем мире. Потому что каждый раз проявлялась определенная беззубость. Когда Россия просто дискредитировала заказы и срывала поставки техники в различные страны.

 

– Говоря о внутренней ситуации в Украине. Учитывая невысокую популярность новых властей страны, возможен ли новый Майдан?

 

– На самом деле речь идет даже не о непопулярности новых властей, а о том, что люди хотят быстрых ответов и быстрых решений. В то время как Украина является громадной территорией и для того, чтобы сейчас продолжить ту антикриминальную революцию, которая произошла на Майдане, нужно не просто обновление каких-то кадров в силовых структурах. Необходима полная перезагрузка государства. А для этого необходимо и подобрать кадры, и проявить определенную твердость. Сейчас только-только складывается какой-то механизм взаимоотношений между новой властью и обществом. Вне всякого сомнения нападение России на Крым и аннексия полуострова усилили негативное отношение к новой власти, но мне кажется, что в ближайшее время трезвый рассудок победит. Потому что все прекрасно понимают, что брать на себя отвественность с первой минуты могут не все.

 

– Ну и раз уж мы заговорили о внутренней политике. Вы уже довольно давно находитесь в Грузии. Ваш прогноз по развитию ситуации в стране – в период муниципальных выборов.

 

– Думаю, стоит ожидать вмешательства России. После 2008 года в Кремле поняли, что военной силой решить грузинскую проблему не удасться. И теперь они собираются действовать по-другому. Так сказать, взорвать ситуацию изнутри. Я думаю будет все большая активизация пророссийских сил. В том числе и бывшего председателя парламента Грузии Нино Бурджанадзе, которая постарается взять реванш. Сейчас политику в Грузии будут определять деньги. С одной стороны это будут откровенно российские деньи. С другой – деньги бывшего премьер-министра Бидзины Иванишвили. Не стоит забывать, что муниципальные выборы – это репетиция парламентских.

 

Владимир Унанянц, специально для newcaucasus.com

Фото:  Микола Леонович

http://newcaucasus.com/index.php?newsid=6936

Активіст донецького Євромайдану: громадянське суспільство нарешті проявилося на Донбасі


Євромайдан у Донецьку і надалі щодня збирається біля пам’ятника Шевченкові. Жодна вимога досі не виконана, але сам факт такої довгої акції на Донбасі – вже феномен, вважає активіст Станіслав Федорчук.

Deutsche Welle: Що Вас привело на Євромайдан?

Станіслав Федорчук: Те саме, що і раніше спонукало брати участь в акціях мирного протесту “Україна без Кучми чи Майдані 2004-го року. Це – небажання миритися з несправедливістю політичного режиму і, звичайно, кричущі на весь світ кадри з побиттям молодих людей “Беркутом”. Ми намагаємося відкрити очі на узурпацію влади однією сім’єю президента та його оточенням, ганебний результат економічної та соціальної політики. Ми створюємо і поширюємо листівки, влаштовуємо Євромарші вулицями міста. Сподіваюся, вдасться продовжити життя нашого Євромайдану в Донецьку концертами відомих українських музичних гуртів та цікавими лекціями від запрошених науковців, поетів і письменників.

Які особливості у Євромайдану в Донецьку та загалом на Сході України ?

Це наймасовіша акція протесту як за чисельністю, так і за своєю тривалістю в Донецькій області. Люди, що збираються на Євромайдані не були раніше знайомими, хоча буває так, що приходять на Євромайдан разом з усією родиною: дітьми, друзями та знайомими. Це окрема гордість і окраса нашого Євромайдану – бачити спільними людей, що прямо на очах стають політичною нацією, без огляду на національність, мову спілкування чи політичні вподобання. Це люди, які ніколи раніше не солідаризувалися, а тепер ми можемо сказати, що громадянське суспільство нарешті проявило себе на Сході. І для мене це радісна несподіванка.

Чи відчувають активісти тиск з боку влади?

Майже кожна публічна подія більш-менш масового характеру супроводжується “тітушками”, які час від часу чинять хуліганські дії. Персональний тиск чинився на одного з активістів Євромайдану – Євгена Насадюка. Крім того, 31 грудня о 8-ій ранку податкова міліція викликала на допити фермерів Маріїнського району Донецької області, після того як вони публічно перерахували кошти на підтримку Євромайдану в Києві і відправили свою продукцію демонстрантам.

А яке ставлення до Євромайдану серед пересічних донеччан, випадкових перехожих?

Дуже неоднорідне. Є прихильники придушування мирних протестів, є такі, що повторюють слова лояльних до влади ЗМІ, й не більше. Але ми зустрічаємо не тільки співчуття, а й реальну підтримку. Коли відбуваються Євромарші вулицями Донецька, ледь не кожна десята або двадцята машина сигналить на підтримку ходи. Для себе я би бачив наступну пропорцію: третина донеччан лишається цілком байдужою до подій на Євромайдані, близько третини ретранслює доволі агресивні меседжі Партії регіонів, а от решта у стані пошуку відповідей. Несподівано для себе я відкриваю майже щодня нових людей, які приходять підтримати Євромайдан в Донецьку.

Чи не розчаровані Ви відсутністю конкретних результатів?

На щастя, ми маємо ситуацію, коли кількість активних громадян та активістів, які підтримують Євромайдани, здатна суттєво впливати на позиції опозиційних партій. Тому, якими б вони не були, сильними чи слабкими, вони перетворюються на інструменти громадянського суспільства. Саме внаслідок цієї тісної, іноді і не безхмарної, проте – взаємодії. Розчарування – це виправдання для тих, хто лишається вдома, не виходячи на Євромайдан у своєму місті. Ми стали на довгий шлях перетворень, які починаються в свідомості.

DW.DE

http://www.dw.de/%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%83-%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5-%D1%81%D1%83%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%B5%D1%88%D1%82%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%8F%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%8F-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96/a-17358787

 

Підписатися

Get every new post delivered to your Inbox.

Побудувати сайт за допомогою WordPress.com