Archive for the ‘24.ua’ Category

Лист до Іловайську


10982437_728078370622918_8903769497983566416_n

Невідомо чи ти прочитаєш цього листа, мій дорогий друже. Але не написати Тобі його я не можу. З часу твого зникнення наприкінці серпня минулого року, сталося чимало. Здається ніби минуло півстоліття з моменту, коли ми востаннє говорили з Тобою.

По-перше, все про що ми говорили з Тобою, справдилося. Пригадую, як Ти переконував Сергія Жадана в тому, що донецькі місцеві ватники ані фізично, ані організаційно не могли захопити Донецьку обласну адміністрацію, а тим більше створити терористичну армію колаборантів. Тепер у це вірить чи не більшість країни, вважаючи, що Путіна і його мародерські війська спеціального призначення можна викликати так само, як викликають Діда Мороза, ставши під ялинонькою. Те, що ми кричали протягом численних років життя в Донецьку про фінансування регіоналами і Москвою п’ятої колони і про проросійські органи безпеки, тепер покладено ще більше в шухляду. Бо це лише говорить про те, що ми з тобою були безмірними ідеалістами, вірячи в нашу Велику Україну, в якій рано чи пізно знайдеться місце для Сходу.
По-друге, ти напевно ні разу не здивуєшся, дізнавшись, що до органів влади на звільнених територіях Донецької області знову потрапили вчорашні і позавчорашні. Таким чином, Київ вкотре демонструє навіть не млявість, а цілковиту байдужість.
У нашого генерал-губернатора тепер новий заступник. Ну як новий — це відомий нам з тобою націонал-демократ Олександр Клименко. Так, саме той Олександр Клименко, який викликав нас з Тобою під час другого туру президентських виборів до себе в офіс і повідомив, що всіх людей, яких ти запропонував до складу виборчих комісій у Донецьку від Юлії Тимошенко (а шукав ти людей, як перлини на дні нашого океану темряви), треба негайно вивести зі списків, бо мовляв апарат Партії Регіонів інакше обіцяє влаштувати повний зрив виборів. Ми тоді водночас зрозуміли, що оскільки він єдиний, хто знав звідки і чиї ці люди — саме він і підказав регіоналам спосіб торпедувати тих, хто не зіллє вибори в Донецьку. Тепер він не тільки заступник голови Донецької ОДА, а й далі торгує брендовим класичним одягом в окупованому Донецьку. Його магазин “She&He” справно торгує краватками і піджаками на самій площі Леніна у нашому з тобою місті. Тільки крім постійних клієнтів там тепер бомжі з керівництва ДНР додалися.
А на посаду голови Управління внутрішньої політики повернули Михайла Івановича Сливку, почесного пенсіонера, якого ми з Тобою ледве прибрали за часів Віктора Ющенка з посади. Пригадуєш, як він викручувався аби максимально завадити нам провадити фотовиставку “УПА — історія нескорених”? Або “33 хвилини пам’яті”? Дійсно, є люди, яких не втопити.
По-третє, Володимир Рибак і Дмитро Чернявський стали посмертно Героями України. Але вбивці їхні не знайдені досі. Пригадую, що ти мені розповідав про те чорне 13 березня 2014 року, коли вбили Дмитра. І про те, як Ви відчайдушно стояли проти російських виродків та місцевого криміналу, який прийшов Вас вбивати. Тепер ці кадри показують на лекціях. Але віри нам немає. Нас досі немає. Є лише ватний Донбас, про який говорять і говорять. Нашого українського Донбасу, дорогий друже — практично не видно. Ми — виняток з правила, про який не варто говорити. Хіба що посмертно.
Щодо подій під Іловайськом, то досі триває мляве слідство. Але віриш мені, чи ні, але я сподіваюся, що ми дізнаємося правду. Нехай через рік, але дізнаємося.
З добрих новин — Віталік вийшов з-під Дебальцево і слава Б-гу, тільки отримав перелам якоїсь кістки у попереку, куля застрягла у рації. Живий, анциболот. Поки з ним три дні не було зв’язку, місця собі не знаходив.
Андрійко, якого Ти врятував на Євромайдані в Києві від ампутації ноги, обійшовши всі шпиталі та медичні склади і знайшовши єдиний на весь Київ набір ін`єкцій, воює в Національній Гвардії. Напевно і досі не знає, як Ти рятував його. Вибач, але я дуже хочу аби він дізнався про це. Про твоє вміння робити добро і мовчати. Про твою уважність до кожного з нас.
А ще знаєш, майже всі ультраси “Шахтаря” на передовій. І практично всі свободівці з Донецької області. Ти б здивувався, якби дізнався скільки наших на передовій. Є навіть кіборги.
Пригадую, як ти оповідав мені про свою спробу домовитися з заступником мера Стрия про те, аби вони прийняли Твою родину до себе, поки Ти будеш воювати. І як він відмовив Тобі. Це пече мені і досі. Так, немовби це відмовили моїй родині. Але краще Тобі про все це не розповідати, надто сумно.
А в усьому іншому — наша Реконкіста на Сході триває. Сподіваюся, в один з Твоїх днів народження, я візьму ту саму пляшчину коньяку і зберу всю-всю нашу маленьку, але незламну громаду і ми влаштуємо добру Тризну по всім нашим. А замість вулиці Куйбишева — найдовшої у Донецьку, буде вулиця Юрія Матущака.
І звичайно ж, якщо колись у Донецьку буде відновлено Національний університет, він гордо носитиме ім’я Василя Стуса, так як ми хотіли. Навіть не сумнівайся.
Прости Нас друже. Поки ми живі, ти житимеш з нами. Як товариш, побратим і патріот.

Світлої пам’яті Юрія Матущака, голови ДОМГО “Поштовх”, випускника Донецького національного університету, бійця 39 батальйону ЗСУ “Дніпро-2”. Зв’язок перервався 29 серпня 2014 року, під час боїв під Іловайськом. Указом Президента нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

24.ua

Підняти галас на сході — напасти на заході або стратегема в поміч


Поки триває обговорення чергових достатньо принизливих документів за результатами Мінських перемовин, які в черговий раз заморожують конфлікт і не дають переваги українській стороні, а також європейським арбітрам, спробуємо зрозуміти, що ж відбувається насправді.

Східна і зокрема, китайська військова мудрість породила цілий ряд максим-висловів, які пізніше отримали назви стратагем, коротких і вкрай влучних висловів, які відображають військовий прийоми, засновані на глибокому знанні противника, ситуації та місця для її застосування. Чимало з них стали дороговказом для реальних історичних перемог і поразок.

Наразі вся увага українських ЗМІ, дипломатів, чиновників і громадян прикута до військового протистояння в Донецькій та Луганській області, а також черговим та позачерговим спробам дипломатичного вирішення питання у рамках Мінських домовленостей.

Складається враження, що російська дипломатія, а також пропагандистський та військовий апарат докладає максимум зусиль для того аби ми сконцентрували максимум зусиль і уваги саме на події на Донбасі. Звичайно, ситуація завдяки гуманітарним конвоям з РФ, постійному насиченню найманців та колаборантів важкими озброєннями ніяк не сприяє розслабленню або сподіванню на коротку перерву від військових дій.

Однак, з уваги цілком випадають дії Генерального Штабу Російської Федерації, згідно яких протягом найближчих 2015 — 2016 років три території мають стати максимально мілітаризованими зонами: Арктика, Калінінградська область і півострів Крим. Практично непоміченим з боку України пройшла кампанія з встановлення на облік мешканців Автономної республіки Крим, яка тривала протягом майже всієї половини 2014 року. Як повідомляли офіційні речники, на військовий облік в АР Крим стали 140 тисяч осіб, з яких 40 тисяч отримали військові квитки російського сучасного зразка. В січні місяці речники Міністерства оборони РФ звітували про те, що з квітня 2015 року мешканців анексованих територій розпочинається набір до строкової служби в лавах армії РФ.

Однак, якщо уважніше придивитися до планів військового керівництва РФ, то вони йдуть набагато дальше ніж залучення населення Криму до військового будівництва. Для того, щоб уявити масштаби щодо мілітаризації Криму, варто звернути увагу на державні закупівлі для Південного військового округу, до якого було приєднано окуповані території. Отже, тільки в 2015 році він має отримати 50 нових літаків та 20 гелікоптерів. За специфікацією це мають бути винищувачі Су-34, Су-30СМ, Су-30М2 та гелікоптери Мі-28.

Місця розташування майбутньої оновленої авіації відомі — це аеродроми в Гвардійському та Бельбек (АР Крим) та Кримську (Краснодарський край), Морозовськ (Ростовська область).

Державна корпорація з організації повітряного сполучення має виділити кошти на реконструкції системи ПВО Криму і вже зараз замовила “Концерну ПВО “Антей-Алмаз” перебудову та реконструкцію радіолокаційних комплексів в Сакському, Бєлогорському та Совєтському районах АР Крим.

Таке посилення ВПС РФ на півдні не може виглядати випадковою акцією, тим більше, що керівництво ВМС РФ вже заявило про те, що пріоритетом для них є здійснення військово-повітряної розвідки не тільки за територією України, а й за всім середзимноморським регіоном.

Інша неприємна новина, пов’язана з діяльністю російських військових в Криму є формування в січні 2015 року представництва 12 управління Генерального штабу Міністерства оборони РФ, яке спеціалізується на забезпеченні зберігання, перевезення та утилізації ядерних блоків для тактичних та балістичних ракет. Попри те, що на даний момент відсутня інформація про наявність ядерних озброєнь на території Криму, це достатньо шантажуючий крок для всіх країн Чорноморського регіону.

Плани новосформованої Кримської військово-морської бази не тільки розгортання баз у Донузлаві та Феодосії, крім вже діючої в Севастополі, а й придбання 6 нових фрегатів, а також 6 підводних човнів. Крім того, заплановано отримання малих ракетних кораблів “Буян-М” з ракетними комплексами “Калібр”. Також у планах переозброєння військових підрозділів новою броньованою технікою і т.д.

Крім діяльності диверсійних центрів, які готують нових найманців та терористів для війни на Донбасі в Криму, Верховна Рада Криму (не без погодження з Кремлем) вирішила фінансово заохотити діяльність терористичних утворень, які допомагали російській армії окуповувати Крим і захоплювати українську територію. Так зване “Народное ополчение Крыма» отримало фінансування у розмірі 258 млн. російських рублів. Можна навіть не сумніватися в тому, що ці кошти спрямовані на війну з Україною і ще не один вантаж 200 відправиться до Криму з території бойових дій у Донецькій та Луганській області.

Навіть з огляду на дані про кількість російських військ на східному кордоні з Україною (українським Генштабом називалася цифра у 20 тисяч військових), даної кількості цілком недостатньо для розгортання наступу на решту України, але цілком достатньо для того аби українські збройні сили були змушені тримати максимальну кількість військ у цьому напрямі протягом довшого часу.

На нашу думку, протягом найближчих двох років РФ буде робити максимум для того аби перетворити Крим на повноцінний плацдарм, який буде справжньою загрозою південній Україні, а в подальшій перспективі й всьому чорноморському та середземноморському регіону.

А тепер увага, чому в межах Мінських перемовин взагалі відсутні питання по АР Крим? Чому поодинокі заяви про визнання принципу недоторканності державних кордонів України навіть з боку європейських партнерів, не містять жорстких заяв щодо півострову?

Владімір Путін та його оточення концентрують нашу увагу на ситуації на Донбасі, не даючи можливості звернути погляд на ситуацію, яка є вкрай загрозливою. Відповідно, така особлива увага Кремля до перемовин за участі терористів ЛНР та ДНР, які не можуть проіснувати без військової та фінансової підтримки з півночі, може розглядатися як обманний маневр, метою якого є переконати українську сторону та західних партнерів у тому, що саме ці території Сходу України є абсолютним пріоритетом для військової агресії РФ. Варто визнати, що російська дипломатія надто добре знає психологію європейських чиновників та політиків, які ладні будь-що-будь вдіяти аби заморозити війну на Сході, навіть ціною життів українських військових та цивільних і навіть тимчасово забути про інші, цілком логічні питання до російського політичного та військового керівництва.

Імовірно, що відволікання уваги від Криму і нарощування там військового потенціалу для подальших політичних та мілітарних дій проти України є головною причиною, чому Кремль буде робити максимум для вкрай повільної деескалації конфлікту на території Донецької та Луганської області.
Наведена у заголовку стратагема “Підняти галас на сході – напасти на заході” є класичним прикладом методу дії більш сильного супротивника, в якого достатньо ресурсів для того аби створювати видимість дій на декількох напрямках не рахуючись з можливими втратами.

24.ua

Летальна інформаційна зброя: все для перемоги


9 лютого Львівський прес-клуб ініціював телеміст між Львовом та Сумами на тему “Захист від російської інформаційної окупації: як його організувати в Україні та в регіонах?” В межах дискусії експерти намагалися дати власні рецепти для вирішення питання захисту інформпростору та проведення наступальних заходів.

Інформаційна партизанка

Як повідомив представник Західного медіа-центру Міністерства оборони України, підполковник Віталій Іванов, наразі ведуться спроби організувати інформаційну роботу на звільнених територіях шляхом поширення польового видання “Народна армія”, який призначений насамперед для українських військових, а також російськомовний додаток “Для жителей Донбасса”, що зорієнтований на більш широку аудиторію. В обидвох випадках, союзником в поширенні видання виступають волонтери і частково, органи виконавчої влади (районні та обласні державні адміністрації). Проте, можливості охопити аудиторію навіть звільнених територій — змоги немає, брак фінансування і реальних можливостей.

Існує водночас приватна ініціатива з боку самоорганізованих груп журналістів та редакцій місцевих видань, зорієнтованих на інформування військових — так, у Чернівцях видання “Буковина” здійснює випуск власним коштом додатку “Захисник Вітчизни”, який передається безпосередньо у зону бойових дій. У Львові виходить друковане видання “Честь Вітчизни” на чолі з редактором Ігорем Гургулою, яке вже здійснило випуск трьох номерів газети, створеної журналістами для військових, які перебувають на передовій оборони України. Видання функціонує виключно за рахунок пожертви осіб, які переказують кошти на офіційний рахунок. Як зазначив Ігор Гургула, в суспільстві є реальний брак інформації про героїчні вчинки наших військових, конкретні приклади героїзму, відваги і самопожертви.

Сумський інформаційний простір: ворожі голоси в ефірі

Розмови про необхідність припинення мовлення терористичних та російських телекомпаній на окупованих територіях (нагадаємо, що трансляція є можливою завдяки функціюванню телевізійної вежі в Петровському районі міста Донецька) вже здавалося мали б призвести до хоча б якогось результату. Однак, як повідомив Володимир Харченко, представник управління інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Сумської ОДА, як мінімум два сільських прикордонних райони області не мають українського телевізійного мовлення і цілком підпадають під вплив ворожої російської пропаганди. Учасник телемосту, письменник і редактор газети “Панорама” Євген Положій засвідчив, що результати російського мовлення напряму впливають не тільки на налаштування громадян, а й безпосередньо виливаються в електоральну підтримку проросійських кандидатів на місцевих та загальноукраїнських виборах. Рівень інформаційного вакууму в цих сільських районах настільки високий, що мешканці частіше знають, хто є наразі губернатором Курської чи Білгородської області, ніж володіють інформацією про те, хто голова Сумської ОДА.

Відповідно, можна констатувати, що у прикордонній Сумській області, попри помітну активність волонтерів та громадських активістів, є нездорова ситуація з інформаційним простором, попри те, що ресурси місцевих медіа аж ніяк не вичерпані.

Що робити?

По-перше, в Україні має врешті-решт змінитися порядок контролю за діяльністю медіа на час війни. Представники олігархічних груп, які вповноважені останніми здійснювати баланс інтересів різних медіа-груп, мають врешті-решт піти у тривалу відпустку. Медіа-простір мусить бути мобілізований на потреби війни.

По-друге, важливим є не тільки продукування контенту для прикордонних та звільнених територій, скільки пошук можливостей для масового його розповсюдження. Мова йде не тільки про мережу поширення друкованих видань, а й відновлення повноцінного мовлення на окуповані території. Наприклад, відновлення праці телевізійної вежі у Волновасі Донецької області, дозволило б ретранслювати українські телеканали з Маріуполя і вступати в повноцінний інформаційний двобій за голови мешканців окупованих територій.

По-третє, на рівні кожного населеного пункту має бути створений Комітет або Рада оборони, до якої мають увійти не тільки активісти та волонтери разом з представниками силових відомств та органів влади, а й представники всіх медіа без виключення. Як крайня, але можливо єдина міра — підпорядкування всієї комунальної преси (особливо тієї, яка є у власності міських та районних, обласних рад) у відання інформаційних спеціалістів, вповноважених Міністерством оборони України. Останнє стосується насамперед звільнених територій, де інформаційна політика дорівнюється оборонній.

Звичайно, сподівання на Міністерство інформаційної політики поки виглядає достатньо не виправданим. Не тільки через мізерний бюджет, а й через відсутність у нього повноважень щодо формування інформаційної доктрини в часі війни та реальної активності у співпраці з різноманітними самостійними професійними та напівпрофесійними групами журналістів, які намагаються виступати на боці України в інформаційній війні.

В ідеалі було би прагнути постання єдиного координаційного центру різноманітних інформаційних ініціатив, створеного за горизонтальним принципом. Наприклад, його можна було би втілити у вигляді звичайної хмари контенту (електронного, аудіо та відео), який би надавали тисячі журналістів у вільне користування (за згодою власних працедавців). Для цього непотрібне залучення величезних коштів, а виключно бажання власників різноманітних українських медіа ділитися контентом з колегами, що намагаються змінити інформаційну ситуацію в Україні і на окупованих та звільнених територіях зокрема. Справа тільки за нами і нашим бажанням відкрити повноцінний фронт опору російській інформаційній окупації.

Повна версія телемосту між Львовом та Сумами “Захист від російської інформаційної окупації: як його організувати в Україні та в регіонах?”

Попередній матеріал на тему необхідності створення російськомовного каналу, орієнтований на 50 млн. аудиторію пострадянського простору “Інформаційна війна: слова голосніші за гармати” (в тому числі про досвід мовлення грузинського телеканалу ПІК).

24.ua

Медіа-образ переселенців: подоба на глум +18


Численні “страшилки” в соцмережах з гнівними коментарями, тенденційні сюжети на місцевих та загальноукраїнських каналах – так виглядає медіа-простір у темі “невдячних” та “хамовитих” переселенців.

Спробуємо оглянути, що відбувалося у медіа-просторі Львівщини та яким чином місцеві ЗМІ працювали на користь Путіна та тих, хто хоче роз’єднати українське суспільство в часі зовнішньої агресії.

Часто історії про «поганих» внутрішньо переміщених осіб на Львівщині, які висвітлювалися у сюжетах телеканалу “ZIK”, згодом успішно конвертуються в яскраві узагальнення і навіть мову ненависті. Загальні тенденції з цього висвітлення було розглянуто у попередньому пості, зараз же варто звернутися до більш конкретних прикладів.

Сюжет під промовистою назвою «Стосунки західняків і переселенців зі Сходу починають змінюватися» від 16 серпня 2014 року розпочинається показовою підводкою ведучих: “Від гостинності до настороженого, а інколи і ворожого ставлення. Стосунки західняків і переселенців зі Cходу починають змінюватися. Хамська поведінка, провокативні фотографії у соцмережах, зростання дрібних злочинів – основні чинники цього процесу. І ще є проблема освіти! Зрештою, може, винна влада на місцях, яка спочатку радо запрошувала, а тепер не може собі дати ради?”

Сам сюжет містить відео, в якому журналістка телеканалу “ZIK” приходить разом з прихованою камерою до дитячого садочка під виглядом “львівської мами”. А надалі відбувається доволі показовий діалог, який демонструє негативну заангажованість журналіста (Ж) в спілкуванні з співробітницею дитячого садочка (С):

“Ж: Ну, а якщо я зараз на наступний запишусь, то коли зможуть прийняти?

С: Теж можуть не прийняти, не знаю, чи ви потрапите.

Ж: А це чого так? Не через те, що тут цих “біженців” понаїхало?

С: Ні-ні, біженці взагалі без черги взагалі йдуть.

Ж: Без черги?

С: Взагалі.

Ж: А то за яким таким законом? Наші діти не можуть потрапити, а біженці можуть?!

Ж: То Вам таке прийшло?

С: Так, то нам прийшов лист. То Вам треба писати туди у Верховну Раду.

Ж: Так то у всіх садочках так. Не тільки у Вашому?

С: Так, це у всіх садочках”.

Для людини, незнайомої з львівськими реаліями щодо дошкільної освіти, цей діалог може видатися цілком правдивим способом шукання правди журналістами. Однак варто звернути увагу на реалії. Тільки 25 червня і 7 липня 2014 року відбулися дві акції протесту львівських батьків під Львівською мерією, під час яких батьки протестували проти впровадженої системи добору дітей до дитячих садочків. Згідно даних “Львівського порталу”, на 100 місць у дитячих садочках припадає 152 дитини. І така ситуація склалася не вчора, а вже триває роками. Управління освіти міста Львова запровадило електронну чергу для батьків, які прагнуть віддати своїх дітей до садочків. Станом на літо 2014 року на місця в дитячих садочках претендувало 16,5 тисяч львівських дітей, однак, з них лише 5 тисяч дошкільнят мали змогу потрапити до них.

Відповідно, замість того, аби розповісти про те, що варто звернути увагу на створення нових дитячих садочків, в яких би навчалися як діти внутрішньо переміщених осіб, так і корінних львів’ян і необхідним чином звертатися до Уряду та міжнародних фондів, журналісти “ZIK” зробили вигляд, що нібито саме наявність дітей ВПО є перешкодою для перебування місцевих дітей у закладах дошкільної освіти.

Наступний сюжет від 3 серпня 2014 року “Мешканці Львівщини скаржаться на невдячність і неадекватну поведінку переселенців зі Сходу” від заголовка і до останньої хвилини є яскравим взірцем маніпулятивного матеріалу, який розпалює внутрішньо національну ворожнечу і формує негативне ставлення до внутрішньо переміщених осіб.

І знову, як і в попередньому сюжеті, ведучі з перших секунд формують ставлення глядача, інформуючи про реальні поодинокі випадки конфліктів, як про тенденцію чи то пак правило в поведінці переселенців:”Говориш українською – отримай в обличчя! Письменника Володимира Лиса на Волині, поблизу Шацьких озер, побили за те, що зробив зауваження українською. Власне, хлопці, із якими у нього стався конфлікт, були на автівці із донецькими номерами. Історії про агресивну поведінку людей зі Сходу, які сюди втікають від війни, стають, на жаль, уже буденними. То їм безкоштовне житло не подобається, то їх безкоштовно погано годують. Верх всього – їм не подобається українська мова!”

Далі в сюжеті йде відеоматеріал із російського міста, де жінка розповідає про те, яким чином вона допомагала російській армії, а тепер потрапила на територію РФ і не розуміє, чому до неї настільки прискіпливе ставлення. Назвати розміщення цього матеріалу випадковим неможливо, адже після такого емоційного вступу ведучих, глядач має переконатися в тому, що геть усі внутрішньо переміщені особи є колаборантами з російськими окупаційними військами та терористами.

Не менш карколомною телевізійною журналістикою на грані виглядають зйомки чоловіка в шортах, який щойно прокинувся. Журналістка запитує в нього, не відчуваючи жодного дискомфорту, чому він наразі не перебуває на фронті.

Для того, аби сюжет виглядав більш “смаженим”, журналісти нехтують його змістом, заради голосної назви. Наприклад, “Для багатьох студентів місць у львівських гуртожитках немає, позаяк там живуть біженці” (від 9 вересня 2014 року), попри те, що представник студентського профкому ЛНУ ім. Франка переконує нас, що проблеми з поселенням у львівських студентів тривають роками.

Що найцікавіше, міжнародні фонди та організації, які опікуються питаннями внутрішньо переміщених осіб, не раз наголошували на тому, що готові інвестувати в соціальну сферу міст, які приймають у себе переміщенців, підкреслюючи те, що створені об’єкти (садочки, будинки тимчасового та тривалого проживання) мають використовуватися також і для потреб місцевих громад та їхніх мешканців. Насамперед для того, аби місцеві жителі розуміли, що разом з переміщеними особами до них приходить реальна допомога їхній соціальній інфраструктурі, а не лише вирішення нагальних потреб переміщенців з окупованих територій.

Як назвати таку послідовну роботу на вирізнення та іншування внутрішньо переміщених осіб з боку медіа Львівщини? Враховуючи, що сюжети про “поганих” переселенців збиралися в серії у недільних випусках новин, глядачі мали не 5-тихвилинки ненависті, а набагато більше. Також, варто звернути увагу на коментарі під наведеними матеріалами – вони свідчать про те, що вкрай критичні сюжети про внутрішньо переміщених осіб на Львівщині користуються нездоровим попитом і навіть підтримкою у частини споживачів медіа продуктів.

Американський мультфільм “South Park”, що часто звертає свою іронічну увагу на проблеми американського суспільства, у восьмому сезоні мав серію “Goobacks”. В сюжеті мультфільму до Саус Парку прибули люди з майбутнього, які вирушили в минуле у пошуках роботи і кращого життя. Внаслідок очевидного демпінгу з їхнього боку, чимало мешканців Саус Парку опинилося без роботи. Їх протест проти людей з майбутнього очолив Деріл Везерс, який запропонував гасло “They took our jobs!” (“Вони забрали нашу роботу!”), а також закликав боротися з людьми з майбутнього за допомогою масової одностатевої оргії.

Попри всю нищівну висміювальну картину, яка демонструє до чого можуть дійти суспільні страхи та побоювання щодо “інших” (внутрішньо переміщених осіб, іммігрантів тощо), один з героїв Саус Парку, Стен, висловлює думку, що варто управляти своїм майбутнім – для того, аби людям з прийдешнього не довелося повертатися до нас у пошуках можливостей.

Тому роль медіа у образі внутрішньо переміщених осіб – це не виключно клопіт них самих, це тест суспільства та медіа на можливість об’єднувати суспільство в часі війни, уникаючи бридких узагальнень та звинувачень. Це тест на зрілість суспільства, яке довело, що може об’єднуватися проти спроб узурпації влади і зовнішньої агресії. Зрештою, це перевірка того, наскільки ми дійсно готові стати політичною нацією, яка прагне спільного демократичного майбутнього і, звичайно, спільної перемоги.

P.S. Хотів би подякувати журналістам кореспондентських пунктів “Нового каналу”, 1+1, “24”, “ZIK” у Львові, за те, що якісно зроблені ними сюжети не один раз допомогли внутрішньо переміщеним особам і навіть конкретним родинам. Це вчинки і робота, яка заслуговує на повагу з боку всього суспільства.

24.ua

Медіа образ переселенців: загальні тенденції


Управління Верховного комісара ООН у справах біженців розповсюдило етичний кодекс для українських ЗМІ, в яких просило уникати найбільш поширених помилок для висвітлення сюжетів про життя та побут внутрішньо переміщених осіб.

На противагу результатам соціологічного дослідження, що розглядалося у попередньому пості, в уяві мешканців Львівщини сформувався інший образ переселенця. Часто це малоосвічений малорос, який не переймається пошуком роботи, часто пиячить і живе за чужий рахунок, як на курорті. Або ж це зрадник і ворог, який ховається або ж шпигує в запіллі.

Представники ООН нагадували українським медіа про те, що всі переселенці є громадянами України, які мають рівні права та обов’язки. Так само і про те, що не варто називати громадян, які не залишили території України, біженцями (тут може бути і подвійний контекст щодо невизнання окупованих територій Україною).

Окремо пояснювали, що не варто ототожнювати ані «добрих», ані «поганих» внутрішньо переміщених осіб з усіма тими, хто був вимушений покинути власні домівки.

Ми вирішили здійснити моніторинг коротких новинних сюжетів телеканалу «ZIK» протягом липня – жовтня 2014 року, аби дізнатися про те, як вони висвітлювали історії про внутрішньо переміщених осіб.

Всього за зазначений час вийшло 20 сюжетів, середньою тривалістю 4-5 хвилин. З них сюжетів з ключовим словом «біженці» – 4, «переселенці» – 16.

У більшості сюжетів негативні оціночні судження («мешканці Львівщини скаржаться на невдячність та неадекватність переселенців», «переселенці не хочуть працювати та жити у селі, вимагають кращих умов»), часто подають як незаперечний факт.

Підкреслюється нахабність, вибагливість, невдячність переміщених осіб та їх родин на прикладі окремих випадків, в одному з великих сюжетів-розслідувань у якості доказу використовується відео з порталу youtube.com невідомого походження, у іншому – приклад матеріалів з Інтернету, достовірність яких в самому сюжеті згодом не підтверджується і не спростовується. Спроба створити «позитивний» образ переселенця врешті теж має негативний відтінок, змальовуючи тих, кому тут раді, як людей другого ґатунку, вдячних за низькооплачувану працю та непридатне для проживання житло.

Позитивно оцінюються переселенці (як вдячні, працьовиті, патріотичні) у 5 новинах. Деякі з цих позитивних сюжетів є пограничними в плані оцінки та подачі матеріалу, приміром, сюжет про те, що деякі переселенці ходять на курси української досить позитивний, але залишається враження, що всі переміщені особи не знають мови та потребують таких курсів, а також, що деякі на них ходять, а інші чомусь не хочуть. Однозначно позитивними є сюжети про дітей або ж багатодітні родини, в одному з матеріалів навіть розміщено реквізити для допомоги таким людям.

Основна тематика, згадувана у сюжетах: нахабність, невдячність та агресивність переселенців.

Для того, щоб проілюструвати ці висновки, ми пропонуємо переглянути сюжети за хронологічним принципом (від липня до жовтня 2014 року):

Наприклад, сюжет від 16 липня 2014 року з красномовним заголовком: «Львівська сім`я прийняла біженців із Криму, натомість отримала проблеми».

Через непорозуміння між внутрішньо переміщеними особами та господарями будинку, родина переміщених осіб вирішила піти, не попрощавшись, і написала скаргу до Міністерства соціальної політики. Журналісти не змогли знайти родину внутрішньо переміщених осіб, тому в сюжеті є виключно львівська родина, яка почувається скривдженою та порівнює переселенців, що жили у них, злодіями – попри те, що ті нічого у них не вкрали.
Особливу увагу варто приділити прямій мові голові родини, який ділиться власними страхами щодо внутрішньо переміщених осіб в наступний спосіб: «“Осідають, укоріняються, будуть видавати заміж своїх дітей, синів женити, а через років десять будуть знову кричати: “Путін, помогі нам!” [2:57 – 3:03]

Не менш красномовним є заголовок сюжету телеканалу ZIK від 28 липня «Повертайтеся додому» – просять переселенців у Дрогобичі».

Цього разу героями сюжету стають директор санаторію і двоє жінок, які переїхали із зони бойових дій до санаторію в місті Дрогобич Львівської області.
Як зазначає директор санаторію, він був вимушений звернутися до правоохоронних органів для того аби дізнатися біографію жінки, з якою є регулярні конфлікти в місцевого персоналу. На його думку, «проблемна людина втікла сюди», а на запитання, що робити з тими внутрішньо переміщеними особами, які не планують повертатися додому говорить з посмішкою «Що будемо робити? Виселяти будемо!» [2:13].

Звичайно, у сюжеті присутня внутрішньо переміщена особа, яка, як ми зрозуміли, має грати роль «доброї» переміщеної особи на відміну від жінки, яка скаржиться на погані житлові умови і дах, який пропускає воду.

Чи можна назвати такий сюжет збалансованим? Чи таким, який відповідає запропонованим УВКБ ООН етичним нормам медіа для висвітлення теми внутрішньо переміщених осіб? На нашу думку – ні. І це – далеко не поодинокі матеріали, а ціла низка сюжетів певної спрямованості та тематики. Розглянемо деякі з прикладів у наступному пості.

24.ua

Непрохані запрошені: реальний образ переселенця на Львівщині


«Господи, я не хочу, щоб таке бидло жило в моєму місті. Хай краще думають, шо ми – бандери, людей їмо. Я не хочу більше допомагати ніяким біженцям з Донбасу, ні нормальним, ні ненормальним. НІЯКИМ. Вони привозили тітушок на майдан, вони покликали війну в Україну, Через них мої друзі мають воювати на Сході»

Це добре індексована цитата одного з найбільш популярних записів на львівському форумі, яка розійшлася соціальними мережами, місцевими та загальноукраїнськими медіа.

Соціальні мережі наповнені повідомленнями про внутрішньо переміщених осіб та прикрі або відверто кримінальні ситуації, які нібито стаються на очах численних свідків/родичів/знайомих/друзів, що вперто переконують місцеві суспільства — від переміщенців варто чекати лише проблем. Якими є насправді внутрішньо переміщені особи на Львівщині мовою соціології та статистики і чому зрештою, вони обрали для нового місця проживання саме Західну Україну, важливе і напевно, достатньо актуальне питання.

Львівщина є одним з регіонів, до якого вельми активно запрошували переміщених осіб з АР Крим, Донецької та Луганської областей. Починаючи з весни минулого року, очільниця львівської ОДА Ірина Сех і мер Львова Андрій Садовий давали численні інтерв’ю, в яких повідомляли про готовність сприяти розміщенню, поселенню та допомозі в пошуку роботи внутрішньо переміщеним особам.

Ціла низка приватних підприємств, які мали у своїй власності санаторії, будинки відпочинку, мотелі погодилися допомогти чиновникам розмістити внутрішньо переміщених осіб, розраховуючи на відшкодування комунальних витрат, яке було обіцяно урядом. Проте, за результатами 2014 року, замість необхідних 10 млн. гривень відшкодувань, благодійники, які ризикнули проявити людяність і розуміння ситуації, отримали всього 700 тис. гривень. Як зазначали речники ОДА, справа в тому, що Міністерство економіки та Міністерство фінансів не дослухалося прохань чиновників на місцях. Однак досвід інших областей, наприклад, Запорізької чи Донецької, де кількість внутрішньо переміщених осіб сягає сотень тисяч, говорить про протилежне. Обласні ради там доклали максимум зусиль, аби запобігти соціальному напруженню і лобіювати достатню кількість коштів для відшкодування ресурсів, витрачених на поселення та проживання. Наприклад, Запорізька ОДА виділила 5 млн. гривень на вирішення питань, пов’язаних з побутом та життям переселенців.
У грудні 2014 року на Львівщині нараховувалося 9 500 зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб, в той час як загальна кількість таких осіб може сягати числа 20 000 громадян.

Цікаво, чому така мала кількість переселенців на Львівщині викликає достатньо велику кількість негативних повідомлень у соціальних мережах і місцевих медіа? Наскільки реальний образ переміщених осіб корелюється з образом у медіа? Кому, зрештою, вигідно, аби ці люди на Львівщині були дискримінованою меншиною?

Переселенці очима соціологів

Для того, щоб відповісти на питання, хто саме приїхав на Львівщину, звернемося до дослідження, яке було проведене Інститутом демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України, протягом листопада 2014 року. Шляхом анкетування було опитано 2152 респонденти (для забезпечення репрезентативності дослідження по районах) і ще 400 (для забезпечення репрезентативності по області). Гранична похибка дослідження склала 5%, довірча вірогідність – 95%.

Серед переселенців переважають жінки – 66%, проти 34% чоловіків. Освітній рівень внутрішньо переміщених осіб на території Львівщини продемонстрував абсолютну перевагу людей з вищою освітою – 48%, науковими ступенями – 2%, базова вища – 12%, неповна вища – 6%. Решта – 21% – мали професійно-технічну освіту, 9% – повну середню, 4% – неповну середню освіту.

В основному, переміщені особи проживають в орендованих помешканнях – 60%, 27% живуть серед родичів, 4% переселенців прихистили місцеві люди. І лише 3% досі користується безкоштовним соціальним житлом.

Основними проблемами для ВПО (внутрішньо переміщених осіб) на Львівщині виступають (в порядку зменшення): відсутність власного житла (54%), відсутність роботи загалом (16%), відсутність роботи за фахом (13%), відсутність необхідного одягу (8%), проживання у непристосованому для життя приміщенні (6%), відсутність документів (1%), інше (3%).

Попри багато проблем, аж 45% плануються залишатися тут назавжди, незалежно від наступного розвитку подій.

Разом з тим, як серед громадян так і серед журналістів, чимало «професійних знавців» про те, що, мовляв, абсолютно всі, хто залишився на окупованій території, – це «зрадники» та «вороги». Про те, що серед цих «зрадників» та «ворогів» чимало тих, хто віддано повідомляє українські Збройні сили та СБУ про рух ворожої техніки та військових – ні слова. Так само, як і про те, яка кількість лежачих хворих та інвалідів залишилася поза звільненою територією.

Одна з причин такого стереотипу – тенденційні сюжети у місцевих медіа. У наступних матеріалах ми спробуємо коротко оглянути яким чином ЗМІ формують образ переміщених осіб, які перебувають на Західній Україні і зокрема, у Львівській області.

24.ua

Праведник миру Ян Карський: постать, що змінила світ


Досить символічно співпало, що рік Яна Карського в Польщі співпав в Україні з початком збройної агресії Російської Федерації та черговим питанням дестабілізації й примітивної грубої військової агресії на європейському континенті.

Читаючи про Яна Карського (Козелевського) (1914 – 2000) та його тексти, важко позбутися нав’язливої думки про ходіння історії зачарованим колом, в якому можливо описати історичний досвід, але неможливо тримати його у власній голові, а тим більше у головах нинішніх політичних керівників держав. Згадуючи про початок Другої Світової війни, Ян Карський з сумом та іронією напише в своїй «Історії підпільної держави»: «Згадалися чутки, що їх чув декількома днями тому, що уряд давно планував оголосити загальну мобілізацію перед обличчям німецької загрози, але його стримували британські та французькі дипломати. Навіщо «провокувати Гітлера!» У той час Європа все ще вірила у можливість мирних перемовин. І тільки практичні військові кроки Німеччини нарешті дали можливість Польщі здійснити «потаємну» мобілізацію».

Навряд чи Ян Козелевський, який вже мав фах дипломата, отриманий у Львівському університеті перед Другою Світовою війною, і відбув доволі поважну практику роботи в консульствах різних європейських країн, перебільшує роль Європи в стримуванні підготовки до оборони тогочасної Польщі. Що відбувалося в тодішніх європейських центрах прийняття рішень – Парижі та Лондоні? Віра в непохитний порядок, благородство чи пунктуальність нацистської Німеччини, яка вже поглинула території тогочасної Чехословаччини? Перемовини з диктатором, який вже задекларував готовність мирного співжиття з червоною імперією СРСР?

Як би не видавалося з позиції вже знаних відповідей, Польщу чекало не тільки розчарування в союзниках, які не спромоглися здійснити успішний мілітарний та дипломатичний захист, а й криза держави і, водночас, відкриття численних суспільних проблем, що були задавнені та відкладені урядом на майбутній час.

Підрозділ кінної артилерії, до якої було мобілізовано Яна Карського (а він мав молодший офіцерський чин) одним з перших розуміє, що ворог наступає не тільки із зовні країни. Під час маршу вулицями Освенціму з вікон будинків починається стрілянина, вчинена польськими громадянами німецького походження, що таким чином намагалися допомогти окупаційним військам Німеччини. Колишній уклад і порядок падав на очах, деморалізовані швидким наступом німців військові підрозділи відступали практично по всій лінії фронту. Звичайно, хтось пригадає героїчну оборону Гданську та події на Вестерплятте, відчайдушну боротьбу польських прикордонників, однак ці героїчні сторінки не могли змінити ситуації у війні, яка була розпочата не тільки проти Польщі, а й проти всього людства.

Ми не можемо достеменно знати, що відчував Ян Козелевський, будучи свідком падіння своєї Польщі. Можемо лише уявити, як вчорашній референт Міністерства закордонних справ, освічений молодий чоловік (який виріс на сімейному прикладі служіння власній державі старшого брата, переконаного прихильника Йозефа Пілсудського та зразкового офіцера поліції) спостерігав за деморалізацією суспільства і відступом армії. Слова, написані ним про початок війни, були занотовані на п’ятий рік протистояння, коли саме існування незалежної польської держави та легального уряду було під величезним питанням, що лежало в площині чергових торгів з червоним диктатором Сталіним та Країнами антигітлерівської коаліції.

Чергова прірва для поховання логіки та почуттів мільйонів поляків, які щиро сподівалися на відновлення польської держави з перших днів війни та відчайдушно доносили цю інформацію не тільки під самовбивчим і від того не менш героїчним наступом під Монте-Касіно, але і словами Яна Карського, співробітника Відділу пропаганди Армії Крайової, який мусив засвідчити перед західним світом наявність і спротив підпільної польської держави.

Ян Карський мав всі шанси опинитися у Катині як радянський військовополонений або бути розстріляним у часі арешту на території Словаччини, затриманим і позбавленим життя під час переміщень по території окупованої Франції чи в часі мандрівки через Гібралтар до Лондону. Не менші шанси на загибель були в Яна Карського і в часі таємних відвідин Варшавського гетто – пекла, влаштованого людьми на землі, чи таборів смерті – правдивих фабрик з ліквідації цілого народу.

Але Ян Карський виявився набагато кращим оповідачем і свідком, ніж пропагандистом. Здавалося б, чому польський підпільник, герой Спротиву, мусив перейматися долею єврейського народу? Чому мусив ризикувати своєю місією розповіді про необхідність відновлення Польщі, легальності її уряду в Лондоні та відчайдушній боротьбі АК, акцентуючи увагу західних союзників на цілком, як виявилося, другорядних для політиків та генералів питаннях геноциду єврейського народу?

Його таємні відвідини гетто та концтаборів були причинами такої твердої настанови, але, водночас, ними стали відчуття гострого співчуття і розпачу, який він добровільно взяв на себе. Важливий момент, описаний ним самим, про отримання звістки про те, що член Польської національної ради та представник Бунду в Лондоні наклав на себе руки, залишивши листа, в якому зазначив, що не зміг нічим допомогти польським євреям, отруївшись газом і долучившись таким чином до них. Моторошний символізм смерті людини, яка не змогла побороти опір чиновників та дипломатів, які воліли не брати до уваги долю цілого народу.

«Я часто думав про Шмуєля Зігельбойма, одну з найбільш трагічних жертв страшної війни. Адже він наклав на себе руки від повної безнадії. Пішов з життя за власної волі, втративши сподівання. Не відаю, чи багато хто зможе зрозуміти, що означає померти так, як помер він, у боротьбі за перемогу, яка, напевно, відбудеться, але нічого не змінить у долі знищеного народу, у зникненні всього, що мало сенс для цього чоловіка. З усіх смертей, що я їх побачив протягом цієї війни, смерть Зігельбойма – одна з найбільш вражаючих: вона демонструє, яким жорстоким та страшним став наш світ, де люди і народи відділені один від одного прірвою байдужості та егоїзму. В цьому світі панують ворожість та недовіра і навіть ті, хто з усіх сил бореться за його покращення, цілком безсилі».

Ян Карський не зміг переконати західних союзників у необхідності відновлення польської державності, але він не перестав свідчити про те, що дипломатія антигітлерівської коаліції була не менш брутальною щодо бездержавного єврейського народу, чиї представники не могли сподіватися на більше, ніж розсіяне співчуття та неуважність заклопотаних президентів, перед якими стояло питання повоєнного ладу в Європі та світі.

Він добровільно й до кінця своїх днів став послом неіснуючого в уяві великих гравців єврейського народу, що був підданий геноциду

Спитаємо себе, наскільки це зрозуміло нам, сучасним українцям, які вже мають перед собою покладені томи історії про Голодомор і Другу Світову війну? Чи нам близько це відчуття волаючого в пустелі голосу в обороні українського народу, четвертованого різноманітними імперіями і диктаторами? Так, ми так само мали своїх послів правди, які несли відповідальність за трагедію бездержавного народу, попри застережливі прохання тиші й мовчання з боку президентів наддержав та військових альянсів.

Здавалося б, що чоловік, який взяв за власне прізвище підпільне назвисько «Карський» мусить до кінця життя бути прихованим, а не відкритим, надміру геройським та самовпевненим, а не критичним та розсудливим.

Але навіть в останньому прижиттєвому діалозі з журналістами Ян Карський лишається невблаганним критиком європейських та американських політиків, які надто запобігали перед Йосипом Сталіним і мали власні пріоритети щодо вирішення долі різних європейських народів, а тим більше щодо їхньої антигуманної реакції на геноцид єврейського народу.

Не менш критично Ян Карський говорить про гіперпатріотизм, який був не тільки мобілізуючим фактором Польщі довоєнної у спротиві нацистський Німеччині, а й однією з причин поразки, як стан антираціональний і цілком сконцентрований на собі та однаково злочинно замкнений від довколишнього світу. На запитання про колишні польські території та питання їх повернення Ян Карський вибухає не просто незгодою, він називає саме це питання земельних претензій глупством та популізмом.

Сміливість і вміння не відступати від принципових позицій – найяскравіші сторони Яна Карського, досі невідомого українському читачеві (адже не існує жодної монографії чи праці, присвяченої йому в українській мові), постійна ревізія минулого під кутом критичного зору і добровільна відповідальність за мовчання багатьох, яке не надолужити голосною мовою одного чи небагатьох щодо правди про Голокост, надто неповний перелік щаблів праведності, надто неточний контур його життєвої активності та настанови.

24.ua

Підписатися

Get every new post delivered to your Inbox.

Побудувати сайт за допомогою WordPress.com