Archive for the ‘Uncategorized’ Category

Люстрація МВС по-грузинськи: “Головне – не боятися!”


15.09.14 13:10

Необхідність люстрації залишається однією з досі нереалізованих вимог Євромайдану. Екслюзивне інтерв`ю з Шота Утіашвілі, одного з безпосередніх учасників реформи МВС у Грузії.

В цьому році виповнюється 10 років реформі МВС у Грузії. Ми поспілкувалися на цю тему з людиною, безпосередньо причетною до реформи правоохоронних органів, Шота Утіашвілі, який за часів Президента Грузії Міхаїла Саакашвілі був головою Інформаційно-аналітичного департаменту МВС Грузії, а також перебував на посаді заступника Міністра з виконання покарань, апробації та юридичної допомоги.

Яка найважливіша ідея реформи МВС в Грузії? З чого починалася реформа силового відомства? Чому грузинський досвід став доволі цікавим і передовим для пострадянських республік?

Найголовніше – це боротьба проти корупції, варто навіть казати – перемога над корупцією. Навіть якщо зараз запитати серед  населення Грузії, чи вони колись сплачували хабарі представникам МВС протягом поточного року або навіть протягом п’яти останніх років, позитивна відповідь буде у менше одного відсотка опитаних. Попри те, що відбулася зміна урядів внаслідок парламентських виборів, реформа МВС і її антикорупційна складова пережила політичні зміни, виявивши велику життєздатність. Незважаючи навіть на те, що автор реформи МВС (Вано Мерабішвілі) наразі перебуває в ув’язненні. Саме перемога над корупцією створила фундамент, на якому можливо розпочинати реформу силових органів. В разі, якщо МВС корумповане, жодні реформи не стануться.

Коли ми прийшли до реформи МВС, у самому відомстві був суцільний безлад, співробітники силових органів місяцями не отримували мізерної зарплатні, а кожен, хто йшов працювати у міліцію, знав, що буде причетним до корупції. Ніхто себе не обманював тим, що прийшовши до лав МВС, він зможе чесно заробляти і утримувати свою родину. Було надто багато структур, які виконували поліцейські функції (Міністерство внутрішніх справ, Міністерство державної безпеки, Міністерство з надзвичайних ситуацій, Прикордонна служба тощо). Всього разом у цих структурах працювало 85 тисяч осіб.

Держава не могла утримувати таку кількість персоналу в силових відомствах. Тому довелося скоротити кількість працівників до рівня, щоб виплачувати таку кількість зарплати, аби людям фізично не доводилося думати про корупцію і брати хабарі. Попередні зарплати навіть не досягали 100 доларів. З 85 тисяч співробітників було скорочено абсолютну більшість, залишилося близько 25 тисяч особового складу силових відомств.

Крім фізичного скорочення персоналу, другим кроком стало об’єднання всіх силових відомств в одне Міністерство внутрішніх справ, тому що це відповідало ідеї економії та оптимізації роботи в усіх напрямках.

Наскільки легким був шлях до реформи МВС? Що було найбільшими перепонами?

Проблема була в тому, що ми не перші, хто проголошували гасло реформи МВС, тому багато хто очікував, що наші пропозиції будуть нагадувати дії попередників. Раніше нові міністри МВС щойно оголошували про боротьбу з корупцією, одразу ж звільняли родичів попереднього міністра і ставили на їхні посади своїх власних наближених осіб. В усьому іншому нічого не змінювалося. Саме поняття реформи було дискредитовано і превалювали настрої, що мовляв, наше суспільство є приреченим на такий стан речей. Дехто навіть прив’язував це до пострадянської правової культури і ледь не до національної ментальності. Саме тому, уряду довелося доводити суспільству, що нова реформа не стане імітацією. Звичайно, це стосувалося і працівників МВС, які звикли, що реформи їх не чіпатимуть, як недоторканих представників силових органів.

Коли йдеться про реформу МВС в Грузії, то перше, що спадає на думку, це вилучення ДАЇ як правоохоронного відомства і його реорганізація в патрульну службу. Чому саме ДАЇ стало першою структурою, яке зазнало такої непростої долі?

Для того, щоб продемонструвати наскільки серйозними є наміри реформаторського уряду, ми вирішили розпочати зміни з Державної автомобільної інспекції. Зрозуміло, що автомобільна інспекція не була найважливішим підрозділом МВС, але вона мала найбільший контакт з населенням. ДАЇшників всі бачать щодня: з величезним черевом, на старій машині і обов’язково хабарника – в незугарній і абияк одягнутій формі, і саме в ньому суспільство бачить стереотипний образ МВС. В ДАЇ Грузії працювало 14 тисяч осіб, це величезна кількість. Всі високі міліцейські чини і навіть політики чудово розуміли, що набираючи все нових співробітників, вони не будуть сплачувати їм гідні зарплати і вони будуть лояльні до будь-якого уряду, що закриватиме очі на корупційний характер всієї роботи відомства і окремого інспектора.

Вже влітку 2004 року було нарешті прийнято рішення щодо реформи в ДАЇ. Ви напевно знаєте, що зміна уряду в Грузії відбулася в листопаді 2003 року. Однак одразу після революції троянд ми мали нову серйозну кризу в Аджарії, яка керувалася Асланом Абашідзе. В нього навіть була власна російська база військових, яка розташовувалася в Батумі разом з спецназом і російськими інструкторами. В травні 2004 року місцеве населення Аджарії повстало і вигнало Аслана Абашідзе. І нам дуже пощастило, що російська сторона не знайшла способів опиратися цьому. Єдине, що встигли зробити росіяни, це вислати за Асланом Абашідзе гелікоптер, на борту якого перебував міністр іноземних справ РФ, який забрав його з території Грузії. Поки йшла боротьба з його владою, зрозуміло, що здійснити масштабну реформу не було змоги. Всі противники реформи МВС могли б перейти одразу ж на сторону Аслана Абашидзе і ми мали б суттєву проблему.

Розуміння, що слід робити реформу МВС було присутнє серед усіх членів уряду, однак що саме робити у першу чергу? Що робити з такою величезною кількістю людей? Просто відпустити по домах 15 тисяч співробітників ДАЇ – це отримати 15 тисяч голодних колишніх поліцейських з досвідом користування зброєю. А якщо залишити все на місці, то як їх перевиховати? Адже всі вони прийшли з розумінням того, що будуть брати хабарі на роботі, а чимало з них самі багато заплатили, аби стати співробітниками ДАЇ. Можливості потрапити до лав ДАЇ було всього дві: або сплачувати хабар або завдяки родинним зв’язкам.

Не в останню чергу здійснити реформу з ДАЇ допомогла надзвичайна популярність грузинського уряду, особливо на хвилі перемоги над незаконним режимом Аслана Абашидзе в Аджарії. Без жодного проливання крові. Саме тому було вирішено піти на найвищий ризик і звільнити всіх без виключення співробітників ДАЇ. Одним ранком було оголошено, що ДАЇ більше не існує. Того самого дня було прийнято рішення про створення патрульної служби з максимальним числом співробітників до двох тисяч осіб.

Але робився акцент на тому, що ця патрульна служба буде максимально відрізнятися від ДАЇ: як зовнішньо, так і внутрішньо. Патрульні отримали в користування німецькі машини, ізраїльську зброю, пристойну форму, яка добре виглядала.

Яким чином вдалося набрати новий персонал співробітників для патрульної служби та всього МВС? Наскільки прозорою була система добору нових кадрів? Що або навіть хто гарантував, що якості нових співробітників будуть відповідними?

Виникло питання, де брати нових людей для патрульної служби? Було прийнято рішення, що нас цікавлять насамперед нові люди, які щойно отримали вищу освіту та які не працювали в жодних структурах. Звичайно, колишні інспектори ДАЇ мали право брати участь в конкурсі, однак така можливість не стала для них популярною. В той же час ми вирішили, що не будемо відкривати кримінальних проваджень за хабарництво проти колишніх співробітників ДАЇ, тому що це призвело б того, що садити до тюрем довелося всіх.

Питання самого добору кадрів стояло гостро. Яким чином набирати нових співробітників? Раніше відбір був за корупційним принципом, згодом надсилали отримувати освіту до Академії на чотири роки і таким чином отримували корумпованих представників МВС. Ми вирішили створити комісію, до якої запросили представників ЗМІ, неурядових організацій, політиків, телеведучих, відомих осіб – аби все суспільство розуміло, що воно бере безпосередню участь в доборі добровольців до лав МВС.

Критерії були не до кінця зрозумілими і сам процес добору був звичайно суб’єктивним, однак ніхто з громадян не сумнівався в тому, що жоден з кандидатів не буде платити хабарі за можливість працювати в МВС і ніхто не сумнівався в порядності тих, хто обирав нових співробітників поліції. Велика частина тих, хто найпершим зголосився до лав поліції, швидко пішла з неї, можливо, зрозумівши, що це не є їхнім покликанням, а з іншого боку через надмірний ідеалізм.

Щодо освіти майбутніх поліцейських, то ми вирішили скасувати чотирирічне навчання в Академії і запропонували натомість курси навчання співробітників патрульної служби, які спочатку тривали всього два тижні (наразі – вісім тижнів, з яких сім тижнів теоретичної підготовки і один практичної).

Два або навіть три тижні в країні не було дорожньої поліції, однак стверджувати, що через це трапилося щось жахливе буде неправдою. Звичайно, аварії відбувалися і в разі, якщо вони були суттєвими, кримінальна поліція приступала до розслідування обставин подій.

І ось одного дня люди прокинулися і побачили патрульну службу МВС на нових машинах, з новою формою та виглядом. Вони більше не зупиняли водіїв авто і не прохали 5 або 10 ларі за реальне або вигадане порушення правил руху. Це одразу викликало шок і величезну довіру до поліції. З нульового рейтингу довіри до поліції в Грузії показники суспільної довіри почали стрімко підніматися.

Скорочення штату силових відомств неминуче призводить також і до втрати частини професіоналів. Яким чином було вирішено цю проблему в Грузії?

Ще важливіше в цій події було не тільки для суспільства, а насамперед для інших співробітників МВС, які на власні очі побачили результат реформи в окремому відомстві і зрозуміли, що старі корупційні правила більше не працюють. Це було надто важливо. Адже співробітників патрульної служби можна підготувати за два-три тижні, але не контррозвідників і не слідчих  кримінальної поліції. Їх неможливо знайти посеред вулиці. Але можливо і варто поміняти їхнє керівництво, а також нещадно карати за корупцію та невідповідну поведінку. За десять років з моменту впровадження реформи ми заарештували і посадили 500 поліцейських. Мова йде про реальні терміни позбавлення волі на 5, 7, 9 років.

Провокування на дачу хабарів представникам МВС робилося для того аби підтримати порядок і чистоту в лавах. Наприклад, агенти приходили і пропонували хабар патрульній службі, слідчому і т.д. Необхідно було перевіряти і перевіряти кожного.

З часом довелося багато інвестувати в нову Академію МВС, тому що ми визначили, що перепідготовка кадрів має бути щорічною. По-перше, коли країна знаходиться в стані трансформації, дуже швидко змінюється законодавство і кожен поліцейський мусить знати ці новели в законодавстві. По-друге, необхідно було демонструвати зміни правил гри самим поліцейським та суспільству, робити послуги МВС максимально прозорими та доступними для людей.

Щойно змінилося ставлення населення до поліцейських і співробітники МВС зрозуміли, що люди їх поважають, рівень самоповаги так само підвищився. Але попри всі політичні кризи та зміни політичної влади, громадяни Грузії почувають себе захищеними своїми силовими відомствами і не мусять думати про корупційні схеми.

Боротьба з організованою злочинністю і цілими кримінальними кланами стала однією з провідних державних ідей, на які було спрямовано зусилля реформованої поліції Грузії, наскільки успішною виявилася кампанія проти злодіїв у законі? Які законодавчі зміни супроводжували цей процес?

Найбільш складним етапом реформи МВС стала боротьба з організованою злочинністю. Грузія була країною, яка колись давала всьому колишньому СССР більше ніж половину злодіїв в законі, що контролювали значну частину кримінального світу, економіки, політики і, звичайно, правоохоронних органів. Я переконаний, що ми вчинили правильно, бо якби ми почали цю боротьбу без реформи самих правоохоронних органів, в нас би нічого не вийшло. Організована злочинність вміє мобілізувати і відомих осіб, і навіть ЗМІ для того, аби створити негативний образ МВС. Найбільш дієвим став прийнятий закон про злодіїв в законі, який своїми коренями йде до сучасного італійського антимафіозного законодавства. Колишній мер міста Палєрмо суттєво допомагав грузинському МВС в створенні цього надзвичайно важливого закону. Відомо, що лідери організованих злочинних груп самі не здійснюють злочини, тому вони в кожному випадку лишаються недоторканими або їх затримують за дрібні правопорушення. Згідно нового закону, якщо ти є членом організованого злочинного об’єднання і є можливість довести твою причетність до цієї групи, то ти стаєш підсудним за сам факт перебування в цій організації. Рядовий член організованого злочинного угрупуванням може отримати до чотирьох років позбавлення волі, злодій в законі – до вісьмох років. Злодії в законі чинили шалений опір, однак в результаті зрозуміли, що війна є програною і вирішили перебратися до колишніх радянських республік або до країн Європи.

Наступним кроком стала реформа пеніцитарної системи в Грузії. Раніше кримінальний світ цілком контролював тюрми. Були поширені випадки, коли навіть затримані злодії в законі за допомогою засобів зв’язку здійснювали керівництво злочинними угрупуваннями так само вільно, немовби вони перебували на волі. Тому була створена спеціальна в’язниця для лідерів злочинних угрупувань, де вони перебували всі разом. Без жодного доступу до мобільного зв’язку та зовнішнього світу. З перевіреним персоналом, який неможливо було підкупити. Серед них не було звичайних представників кримінального світу, яких би вони могли примусити виконувати роботу або обов’язки ув’язненого. Злодіям в законі довелося самим виконувати всі вимоги дирекції тюрми, прибирати за собою тощо.  Це одразу підірвало їхній авторитет в кримінальному світі. Крім того, членство в організованій злочинності або лідерство каралося часто не тільки ув’язненням, але і конфіскацією майна. Ми реквізували палаци колишніх злодіїв у законі: наприклад, у домі, де раніше жив відомий кримінальний авторитет Шакро Калашов, наразі знаходиться офіс генерального аудитора країни і приміщень на цій території вистачить ще на дві-три подібні інституції.

Наскільки високим був опір колишніх співробітників МВС урядовим планам щодо реформи МВС? Чи була окрема увага уряду до колишніх працівників правоохоронних органів?

Навіть проводячи ці реформи, варто розуміти, що вони не мусять зупинятися, попри зміну кадрів, міністрів або політичного проводу країни. Щойно ти проголосиш про кінець реформи, то система одразу може почати деградувати.

Ми не дуже спостерігали за долями колишніх співробітників МВС, якщо чесно. Єдине, що нам вдалося зробити для них – це підвищити пенсії співробітників правоохоронних органів. Вже за два-три роки ці пенсії сумарно стали більшими, ніж та зарплата, яку вони отримували на службі. Це були роки, коли економіка почала рости величезними темпами і бюджет країни зростав удвічі практично щороку і держава змогла виділити ці кошти. Знайти роботу було відносно нескладно і водночас, багато з них змогла потрапити до позавідомчої охорони, яка не має поліцейських функцій, однак, має можливість охороняти приватну або державну власність. Важливо те, що вони не змогли виступити єдиним фронтом проти реформи МВС, насамперед, через її шалену популярність. Також в них не було можливості легітимізувати свій протест, вийти на вулиці під гаслами «Дозвольте нам і надалі брати хабарі».

Що сталося з структурою реформованого МВС? Чи можна назвати реальні переваги від зміни підпорядкування різноманітних відомств? Чи не стало це формальним перейменуванням департаментів та відомств?

Реформа кримінальної поліції стосувалася не тільки персоналу, а й функціоналу відомства. Одразу ж з компетенції кримінальної поліції були виведені питання фіскальних та економічних злочинів, для того, аби поліція не мала жодного стосунку до справ приватних підприємців або кампаній. Незалежно від того, чи сплачують вони податки чи ні. Це виключно справа відповідного підрозділу Міністерства фінансів, Служба розслідувань фінансової поліції.  Для нас було важливо захистити приватний бізнес від втручання поліції в принципі. Очевидно, що в разі, якщо стався чистий кримінал, поліція змушена реагувати, однак на цьому її компетенція обмежена.

Ми багато працювали над тим, аби наш Кримінальний та Процесуальний кодекси були максимально простими, для того, щоб кожен громадянин міг в усьому розібратися.

Надважливим було здійснити зміни в самій структурі МВС. Якщо раніше, наприклад, існувало Кахетинське управління МВС і йому підпорядковане геть усе на території, то ми порушили звичну систему підпорядкування. Ми створили регіональні підрозділи патрульної служби окремо, кримінальної поліції окремо, генеральної інспекції окремо. Навіть служба ізоляторів є окремою структурою з власним керівництвом аби начальник поліції не був керівником ізолятора. Наприклад, якщо слідчий захоче вивести затриманого для того аби вибити з нього свідчення, то керівник ізолятора не піде на цей крок, оскільки в них різне керівництво. Це децентралізація управління силовими відомствами, яке спонукає кожного керівника думати власною головою і контролювати один одного. З іншого боку, якщо, наприклад, наркодилер або шахрай захоче домовитися з керівником патрульної поліції, то йому доведеться домовлятися і з начальниками всіх інших департаментів, що робить цей процес надто довгим і нереальним. Фактично, така побудова структур МВС, в тому числі, зруйнувала багатолітню піраміду хабарів, які передавалися від кожного співробітника МВС аж до самого міністра.

Хотілося б почути декілька Ваших рекомендацій щодо імовірної майбутньої реформи МВС в Україні. На чому б Ви акцентували увагу потенційних майбутніх реформаторів?

Поки країна знаходиться в умовах зовнішньої агресії або окупації, дуже важко думати про довготермінові реформи. Необхідно відбити зовнішню агресію і лише після цього запроваджувати зміни. Запроваджувати швидко і рішуче. Треба розуміти, що неможливо реформувати одне відомство, а друге залишити в спокої. Якщо реформувати поліцію, а лишити нереформованими прокуратуру або суди, в результаті буде ще гірше, ніж на початку. Чому в Грузії вийшло, що зміни здійснювалися в усіх напрямках? Інакше неможливо. Як буде функціонувати система, де митник бере хабар, а поліцейський ні? Так не може бути. Головне – не боятися. В часі реформ виникне величезна кількість  помилок, особливо, коли будете звільняти людей, у тому числі чесних та порядних. Все це можна буде виправити згодом. Чому грузинський досвід може бути цікавим для України? Насамперед тим, що грузинська поліція зразка 2003 року надто схожа на нинішню українську.

Розмовляв Станіслав Федорчук

http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?lyustratsiya_mvs_pogruzinski_golovne__ne_boyatisya&objectId=485313

Інформаційна війна: слова голосніші за гармати


12.09.14 12:03

В сучасному цифровому постінформаційному світі неможливо говорити про те, що в умовах війни йде змагання виключно за території. Це змагання за смисли, цінності та інформацію.

Наразі багато уваги прикуто до тези про те, що головною причиною перемовин у Мінську і рішенням Президента Петра Порошенка про надання окремим районам Донецької області статусу зони винна відсутність засобів до ведення війни і в тому числі військової техніки.

Складається враження, що сучасні стратеги і тактики війни за незалежність України цілком не усвідомлюють того важливого факту, що сучасна війна проти нашої Батьківщини велася і ведеться насамперед за допомогою медіа. Не випадковим є факт того, що всюди, де терористи захоплювали владу, одразу встановлювалася політика інформаційного домінування визначених каналів російського телебачення. Відомі випадки, коли російські військові приносили до інтернет провайдерів та власників кабельних мереж перелік каналів, які мусять транслюватися і сувора заборона до трансляції українських телевізійних медіа. Адже російське керівництво спецоперації з анексії української території під кодовою назвою «Русская весна» чудово усвідомлювало, що без дезінформації населення окупованих територій вони не матимуть повноцінної влади. І звичайно, не зможуть рекрутувати прихильників і підживлювати їхні фобії та страхи.

В зв’язку з цим хотів би повідомити про важливий досвід існування російськомовного цілодобового каналу «Первый информационный грузинский» («ПИК»), який здійснював свою діяльність цілодобово в інтернеті та в супутниковому мовленні. Історія виникнення каналу повчальна, щойно грузинська сторона вирішила про початок мовлення, як французький оператор Eutelsat вимкнула канал з трансляції. Частина експертів вважає, що подальший суд, в якому грузинська сторона програла був розіграний під тиском Росії, яка таким чином демонструвала своє ставлення до початку мовлення каналу «ПИК». Вважають, що головним ініціатором створення телеканалу був Президент Грузії Міхаіл Саакашвілі.

Але канал розпочав свою діяльність, яка тривала протягом 2010 – 2012 років і зібрав численну російськомовну аудиторію в Росії, Україні, Казахстані, Ізраїля, Турції, Південного та Північного Кавказу. За підрахунками медіаекспертів, максимальний розмір аудиторії сягав 40 млн. глядачів. Після перемоги  в Грузії проросійського кандидата в Президенти, канал припинив своє мовлення.

Серед ведучих програм телеканалу можна було побачити Аллу Дудаєву, вдову Джохара Дудаєва, одного з найбільш відомих грузинських блогерів Гелу Васадзе, професора і журналіста Олега Панфілова і багатьох інших цікавих і компетентних фахівців.

В Україні відсутній телевізійний канал, який би був орієнтований на російськомовну аудиторію мешканців країни та поза її межами. Можна собі лише уявити, наскільки важливим було б донесення протягом довгих місяців анексії Криму та окупації частини Донбасу альтернативної інформації про те, що насправді відбувається. Мова йде не тільки про пояснення пріоритетів зовнішньої та внутрішньої політики, а й інформування населення про важливу щоденну інформацію, гуманітарну політику тощо. Спроби переконати представників Державного комітету телебачення і радіомовлення України в необхідності початку такого мовлення, наштовхнулися на відсутність розуміння актуальності питання.

Перебуваючи довший час на території Грузії, я мав можливість поспілкуватися з колами, наближеними до власників закритого телеканалу «ПИК».  Для відновлення роботи телеканалу і мовлення в мережі інтернет та за допомогою супутника необхідно 8 мільйонів доларів на рік. Для розуміння порядку цифр, зазначимо, що США виділило на підвищення обороноздатності України 48 мільйонів доларів.

Більше того, довший час зацікавлення в створенні російськомовного каналу мовлення висловлюють як в Вільнюсі, так і Варшаві. Потенційно, це міг би бути медіаконсорціум, який би утримувався з державних коштів, але підлягав громадському контролю.

Якщо Україна не почне вкладати ресурси в інформаційну війну за власних громадян і всіх тих, хто є нашими близькими та далекими сусідами, в нас не буде іншої перспективи ніж очікувати другої російсько-української війни. Ми маємо не тільки створювати сучасну армію, а й сучасні медіа, здатні впливати на цілі регіони.

Російськомовний контент є важливим інструментом донесення правди про події в Україні. Варто лише подивитися на активність ботів спрямовану проти наприклад, українського російськомовного мережевого ресурсу Цензор.нет або грузинського сайту «Свободная зона», який був заборонений російськими наглядачами за інтернетом на п’ятий день його існування.

В нас немає іншого шляху ніж діяти на випередження. Вимкнувши російські канали на звільненій і вільній від окупантів території ми не запропонували нічого натомість. Це вакуум, який мусить бути заповненим. Україні потрібні не лише мрії про розпад Росії як імперії, але чесна інформація для мешканців Росії про справжній зміст майбутніх українських реформ, про злочини терористів на окупованих територіях і зрештою, правдива історія України, яку на жаль надто мало знають наші сусіди.

Пропоную розпочати дискусію щодо об`єднання зусиль в інформаційній війні.

Разом і до перемоги!

Окуповані території чи окремі зони?


12.09.14 00:21

Вчорашній виступ Петра Порошенка увійде до історії України, як важливий документ доби часів російсько-української війни на Донбасі.

Однак, не факт, що цей виступ буде подаватися в мажорних тонах. По-перше, це спроба назвати події не своїми іменами. Тільки погляньте – «Я хотів би чітко проінформувати та наголосити, що Україна не зробила жодних поступок в питаннях своєї територіальної цілісності та державного устрою!» Здавалось би, все гаразд. Маємо привід пишатися власним Президентом і його непоступливістю.

Але наступна згадка про Закон України (як можна називати законом те, що навіть ніхто не бачив у вигляді законопроекту?) «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», викликає чимало питань. Президент нас одразу попереджає: «Можу погодитися – напевно, ми будемо не в захваті від складу місцевих депутатів, яких на дострокових виборах до міських та районних Рад оберуть мешканці Луганська та Донецька. Але хіба не краще, щоб політика вершилася виборчими бюлетенями, а не автоматними чергами та залпами градів?»  Риторичні питання – це сильна перевага копірайтерів Президента.

Перекладу для тих, хто не второпав, про що йдеться. Терористи ДНР і ЛНР, які наразі встановили свою окупаційну владу над 5% української землі отримають можливість легалізуватися шляхом визнання від України їх речників місцевою владою. Тобто, нас намагаються переконати, що мешканці Донбасу окупованого російськими військами та їхніми коллаборантами здійснять комедійну виставу з демократичними виборами до органів місцевого самоврядування. А Україна і весь світ мусять визнати результати тих виборів.

Ми стаємо першою в історії світу країною, яка визнає наявність на своїй території терористичної організації, яка прийшла до місцевої влади і контролює частину території. А також країною, на частині території якої діє смертна кара, яка запроваджена як покарання терористами ДНР і ЛНР. Сомалійські пірати мали б їхати до своїх колег в Донбас за підвищенням кваліфікації. Оскільки слідом за визнанням терористів легальною владою на окупованій території, нам запропонують ще й утримувати ці особливі території, читайте – фінансувати тероризм. Решта населення, яке лишиться під владою терористів, перетвориться на заручників, чиє життя цілком залежатиме від російських колаборантів і їх планів.

«Прошу не коливати повітря лише переліком проблем, нам вони дуже добре відомі, а одразу пропонувати шляхи їхнього вирішення в тих умовах, які є, тими ресурсами, які є в нашому розпорядженні» – категорично повідомив наш Головнокомандувач.

Якщо буде кому передати Петру Олексійовичу, то зробіть це.

  1. Якщо Ви гарантуєте мирний процес шляхом відмови від окупованих територій, скажіть про це прямо. Думаю більшість з тих, хто втратив геть усе на окупованій землі буде готовий на таку жертву, якщо вона буде достатньою для миру. Справжнього, а не уявного.
  2. Натомість, назвіть нарешті в законі ці території окупованими. Мусить постати міністерство окупованих територій, яке б представляло інтереси всіх, хто покинув Донбас і тих, хто ще там мешкає. Озвучте, нарешті число переміщених осіб.
  3. Якщо Ви віддаєте ці території до рук окупантів, то мусите як мінімум скласти перелік майна як приватного, так і комерційного, яке було відчужене від громадян. І розпочати терміновий процес відчуження майна у тих олігархів, які були спільниками та однодумцями терористів. Кожен, хто був вимушений покинути власні домівки має перебувати під увагою державного апарату. Як терорист, так і звичайна переміщена особа. Якщо Ви забираєте в людей останню сподіванку повернутися додому, то ж мусите подбати про новий дім.
  4. В таких умовах існування Партії регіонів та представництва її колишніх членів виглядає недоречним. Президент зобов’язаний оголосити Партію регіонів та її представників особами, які підлягають люстрації на рівні з Комуністичною партією і не можуть посідати жодних державних чи муніципальних посад. Для переміщених осіб і решти країни це суттєва вимога. Інакше не зрозуміло, як організатори окупації Донбасу можуть перебувати при владі чи навіть стояти поруч з нею.
  5. Призначте нарешті вповноваженого з питань переміщених осіб при Президентові України, який би особисто зустрічався з людьми і виконував роботу. Бо відсутність уваги до власних громадян завше закінчується одним. Ганьбою і поразкою.

Честь!

Про життя, переміщення і війну


10.09.14 20:46

Я хотів би адресувати цей текст насамперед тим, хто лишився на окупованій території або чиї родичі досі знаходяться там. Пишу це як один з Вас, а не поза Вами. Маючи чимало часу в дорозі, волею-неволею мусимо підводити рисочку під важливими і тяжкими думками.

Дозвольте почати з банального, нічого немає ціннішого в світі, ніж Ваша особиста безпека та життя, а також Ваших найближчих людей. Якщо Ваші найближчі досі вірять невідомо чому і наражаються на всі тяжкі уроки війни, покажіть цей текст або скажіть своїми словами. Коли я втікачем приїхав до Грузії, разом з дружиною і малою дитиною, так вийшло, що я познайомився з багатьма переміщеними особами з території Абхазії, окупованої Росією. Це сотні історій про життя, роботу, будинки і родинний затишок. Але також і чітка позиція, що жити в руїнах свого власного життя – неможливо. Треба вставати і будувати все наново. Як би це загрозливо не виглядало в часі війни.

Один з дуже близьких мені людей, професійний військовий з Грузії запитав мене, коли почалася війна Росії проти України про дуже важливу річ. Де перебувають мої батьки? Коли я сказав, що на окупованих територіях та зоні бойових дій, тож він розказав власну історію, як науку. Його рідна бабуня лишилася в родовому селі, попри російську окупацію. А за два роки, як там лишилися коти і собаки замість мешканців і поодинокі старці, попрохала дітей забрати її до себе. Моєму другові довелося за тисячі доларів купувати у російських військових її свободу. Вона була вельми стара і за декілька років її покликав до себе Господь. Бабуся заповіла поховати її поруч з її батьками. Мій друг знову купував в російських військових право поховати свою бабусю. Тому, сказав він мені, вважай, що мусиш подбати про це. Бо інакше не буде тобі спокою ані удень, ані вночі.

Тому прошу Вас, не залишайте своїх впертих родичів на війні, окрім тих, хто воює за нашу свободу. Жодні стіни чи машини не варті того. Говоріть з ними до тих пір, поки вони не почують Вас. Адже є небезпека не тільки каліцтва або смерті, а й того, що вони стануть заручниками терористів або російських окупантів. Довгих півроку я просив своїх батьків залишити Донецьку область. Тепер вони у відносній безпеці. А село, звідки вони виїхали було окуповане російськими військами через 6 годин після їх від’їзду. Інакше ніж Божим провидінням назвати це не можу.

Моя старша донечка тепер також переміщена особа і я щасливий як ніколи, від усвідомлення того, що скоро з нею побачуся. Життя можна починати скільки завгодно з чистого листа, коли є для кого жити.

Не кличу до паніки, але лишень до розуму і любові до Ваших найближчих, не лишайте їх на війні. Говоріть з ними від серця, а не логіки.

І ще одне – пам’ятайте про тих, хто позбавив Вас домівок і спокою, мусимо відплатити за це. Кожен чим зможе.

А ще – не забувайте дякувати тим, хто допомагає Вам на шляху, навіть якщо Ви думаєте, що милосердя є справою кожного. Вибачте за багато слів, але волів би, аби хоч одна людина прийняла вірне рішення. Або допомогла іншим людям. Так, як мені допомогли сотні відомих і невідомих людей з усієї України. Дякую Вам!

Честь!

Експерт з Донецька: зараз нема сенсу відбудовувати Донбас. Це не під силу Україні


military exhibition Oboronexpo-2014У бік кордону з Україною наближається російський «конвой з гуманітарною допомогою». Колона з 280 фур стартувала з Підмосков’я в бік кордону з Україною вранці 12 серпня. За заявою російської сторони, у вантажівках знаходиться 400 тонн круп, 100 тонн цукру, 62 тонни дитячого харчування, 54 тонни медичного обладнання та ліків, 12000 спальників і 69 мобільних електростанцій різної потужності.

Київ побоюється провокації. Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк заявив, що Київ готовий прийняти російських допомогу «виключно в рамках міжнародного права і виключно від Червоного Хреста». Між тим глава МВС України Арсен Аваков повідомив, що російський гуманітарний конвой буде зупинений на кордоні. «Провокація цинічного агресора на нашій території недопустима», — написав у Фейсбуці Аваков.

ПРОстір поговорив про конвой з громадським діячем та політологом з Донецька Станіславом Федорчуком. Ця людина в Донецьку сприяла розвиткові української культури, він був серед ініціаторів надання Донецькому університетові імені Василя Стуса, чому протистояла місцева та університетська влада. За свою діяльність пан Федорчук був визнаний ворогом т.зв. ДНР, тому кілька місяців тому він з родиною покинув рідне місто і подався до Польщі.

RUSSIA UKRAINE CONVOY

ПРОстір: Як Ви сприймаєте «гуманітарний» крок Москви?

Станіслав ФЕДОРЧУК: Мені пригадується ситуація в Абхазії, коли аналогічний т.зв. «гуманітарний вантаж» було відправлено до міст, де відбувалося протистояння між терористами і легальною владою. Тоді, крім продуктів, привезли також зброю. Такою «гуманітаркою» вдалося зробити все, щоб місцеве населення Абхазії — сотні тисяч грузинів — покинули власні домівки.

Я не бачу жодної суперечності в цьому, що Росія може привезти декілька тонн продуктів. І десятки тонн зброї. Що заважало Росії про таку допомогу говорити місяць або два тому? У Луганську вже тоді не було води, з’явились проблеми з енергопостачанням, перестали працювати виробники хліба тощо. Ці конвої будуть потрібні більше терористам, а не звичайним мешканцям.

Що, Росія знов би вдалася до цинізму, усвідомлюючи, що конвой буде під пильним зовнішнім наглядом?

Росія у своїй політиці ніколи не зважала на думку інших народів. У Росії є власні інтереси, які вона реалізовує всіма засобами. Путін в принципі мислить цілями, які треба досягнути, без огляду на ціну. Наприклад, гуманітарна діяльність т.зв. фонду «Руській мір» в Донецькій чи Закарпатській області насправді виявилася підтримкою сепаратистських рухів під цілком гуманітарними гаслами. Звичайно, в чомусь підтримували дослідників російської літератури, але насправді це була система мобілізації людей, які прагнули перетворити власну державу на колонію Російської Федерації. Тому я не бачу жодної суперечності в цьому, що Росія може привезти декілька тонн продуктів і разом з тим — десятки тонн зброї. Величезний гуманітарний конвой дає можливість втрутитись у внутрішні українські справи. Мені видається, що ця ініціатива невипадкова саме зараз, коли є вже в облозі Луганськ і Донецьк — два головні центри, де терористи окопалися і потребують максимальної підтримки. Що заважало Росії про таку допомогу говорити місяць або два тому? У Луганську вже тоді не було води, з’явились проблеми з енергопостачанням, перестали працювати виробники хліба тощо. Тому найімовірніше, що ці конвої будуть потрібні більше терористам, а не звичайним мешканцям.

А може, це все ж зміна підходу?

Я переконаний, що Путін перетворить цей конвой на рекламу власної благодійності. Я не думаю, що російське суспільство під впливом імперських комплексів самого Путіна, погодиться відмовитись від претензії на українську територію. Це було б надто по-європейськи. Путін взяв курс на подальше погіршення відносин зі світом, тому йому зараз важливо довести місцевому суспільству, що він може робити будь-що на території чужої держави.

Vladimir Putin meets with Abdel Fattah al-Sisi in Sochi

Нищення східної України триває, життєве становище людей погіршується. Чи Україна може впоратись з цими викликами сама?

Це питання двоскладове — з одного боку, гуманітарна катастрофа на сході сталася не вчора, а те, що український президент та уряд довго не говорили вголос словосполучення «гуманітарна катастрофа», певною мірою дезорієнтувало благодійні фонди, які опікуються переселенцями чи питаннями відбудови знищеної інфраструктури. Чим керувався уряд — мені незрозуміло. Я не вірю, що Донбас може бути відбудований силами лише України. Більше цього: я не бачу сенсу відбудови Донбасу без зміни правил. Наприклад, структури економічних відносин, яка побудована таким чином, що економічна активність окремої людини є практично нереальною, тому що все монополізоване. Діє просте правило: хочеш бути підприємцем — вступай у «Партію регіонів», дружи з цими людьми, і тоді тобі буде добре. Зараз питання номер один — це те, як повернути людей в Донбас, які там мешкали. Тут не стільки важлива відбудова зруйнованих будинків, скільки питання безпеки: яким чином ці мирні люди будуть жити у себе вдома?

Crisis in Ukraine

Розмовляв Григорій СПОДАРИК

http://prostir.pl/journalism/14081401/

Футуристический Донбасс


Станислав Федорчук, для УП _ Четверг, 10 июля 2014, 14:01

 konstantinovka.com.ua

Віщування, чи пак прогнозування вельми невдячна річ, коли мова йде про майбутнє Донбасу. Найбільш радикальні прихильники покінчити раз і назавжди з Донецькою та Луганською областю – на жаль, повторюють мантри прихильників “Русского мира”, говорячи, що мовляв, немає кого рятувати: “Спопеляй, Господи!” або “Віддати в погані руки!”

Але керуються при цьому нібито логікою добра решті України, цілком упевнені в тому, що серед українських громадян Сходу існує виключно “совкова” чи пак “ватникова” ідентичність.

Однак, повернемося до теми майбутнього Донбасу.

Згідно всіх правил футурології, можна розглядати нормативні або бажані варіанти прийдешнього.

Нормативний варіант розвитку Донбасу в межах правової та європейської держави – це перетворення його на регіон, у якому існує вільна економічна та політична конкуренція. Говорячи ще простіше, це стимулювання розвитку громадянського суспільства й, зрештою, громадянської активності.

Що стоїть на перешкоді таким планам, крім терористів із РФ та місцевих колаборантів?

Перше й найголовніше, що заважає розвиткові Донбасу – це політично легалізований кримінал, який здійснює контроль чи не всіх сфер життя, починаючи з районної ради й закінчуючи останнім дільничним інспектором МВС. У цій ієрархічно стрункій системі немає місця для громадянина, але є місце для існування, не накликаючи на себе надто великої уваги.

Друге, це деформована модель розвитку регіонів, де соціальна та гуманітарна інфраструктури виглядають ще жалюгідніше ніж помираючі промислові гіганти або дотаційні шахти. Виглядає так, ніби хтось всерйоз вирішив приректи місцевих мешканців на занепад разом з індустріальною добою. Усі програми щодо стимулювання створення нових робочих місць і самозайнятості населення ставали джерелом особистого збагачення чиновників.

Натомість варто визнати: нова Україна не може собі дозволити жити не за розміром власної кишені.

Тому, вугільна галузь має перейти в приватні руки – там де це можливо, а для решти зайнятих у гірничодобувної промисловості мусить бути знайдена альтернатива. Інакше, у разі подальшого дотування цілої галузі промисловості, це буде свідоме закладання величезної соціальної бомби під українську державу. Якою в черговий раз можуть скористатися наші північні сусіди.

Третє, це сама Партія регіонів, яка є уособленням колишньої КПРС і по суті є головною відповідальною за розв’язання війни проти України на Донбасі. Саме в її офісах і за допомоги її функціонерів готувалися не тільки підрозділи люмпен-тітушок для Майдану, а й майбутні кадри для терористичних ДНР та ЛНР.

На другому місці – молодший партнер Партії регіонів, Комуністична партія України, що виступила на боці терористів з найперших хвилин протистояння. Саме тому, не варто кивати головою виключно на агентурну роботу російських спецслужб, пояснюючи вчорашню й сьогоднішню ситуацію на Донбасі.

Четверте, що заважає – це режим функціонування великого, середнього й малого бізнесу. Однак, це питання вже належить і до загальноукраїнських, тут немає великої таємниці. Якщо держава відмовиться від ролі “годувальника” і стане ресурсним центром можливостей для власних громадян, скоротивши податкові зобов’язання й скасувавши свавільні контролюючі органи – українці й Сходу й Заходу матимуть набагато більше підстав для любові до власної країни.

Умоглядно, цілком зрозуміло, що технологічна відсталість Донбасу й зорієнтованість на експорт сировини або продукції важкої промисловості аж ніяк не стимулюють до народження нових професій та соціальних прошарків. Однак, спеціальні умови для ведення ІТ-бізнесу, а також мінімальне оподаткування інноваційних підприємств та виробництв, можуть стати відповіддю на післязавтрашній день.

Звичайно, бажаний для старих еліт зі Сходу образ “майбутнього Донбасу” цілком вкладається в старі перевірені схеми.

Спочатку вони б бажали нехай і малого, але права голосу перед новим президентом, доступом до державного бюджету, аби й надалі дотувати власні підприємства й уникати сплати податків.

Їхня політична мрія проста як світ – лишитися монополістом у Донбасі, за умови гарантій недоторканості й повної амністії. Крім того, вони не проти, аби їхні просторікування й надалі лишалися єдиним “голосом” чи “гудком” Донбасу, який мусять чути на Банковій.

Для нового Донбасу, що народжується в огні АТО й громадянської активності, бажаною є заборона Партії регіонів та Комуністичної партії України. Звичайно, з наступною люстрацією відповідних чиновників та представників місцевої влади.

Лишивши їх на місці, уся Україна ризикує вкотре збиратися в похід на визволення власних територій.

Смак колаборації відчули не тільки люмпени й політичні маргінали Донбасу, до яких варто записати русотяпські й шовіністичні організації Сходу, фінансовані родиною Януковичів та Росією – а й місцеві князьки, які продемонстрували флюгерство й зраду України. Чого варте белькотіння народних і обраних мерів, підлабузницька робота муніципальних ЗМІ? Лише одного – покарання за зраду України й власних громадян.

Будь-яка спроба амністії посадових осіб стане ознакою слабкості державної влади, її нездатності оцінювати ситуацію, і породить чергових горе-чиновників, які пристосуються й виживуть навіть за умови окупації Донбасу інопланетною расою.

Судочинство на території Донбасу має пройти свою перевірку: через публічні судові процеси над терористами та їх посібниками, які б високі посади вони не займали, і скільки б мільярдів не було заховано на їхніх рахунках.

З іншого боку, Донбас стає повноцінною прикордонною територією, у якій мусять наново створюватися правила перетину кордонів із північного боку.

Це вимагатиме не тільки побудови якісного кордону з Російською Федерацією, а й створення нових спецслужб, що виконували б свої функції, на противагу старим структурам. Зрада місцевого МВС та СБУ, а також їхній виступ на боці терористів має закінчитися публічною масовою люстрацією більшості співробітників, а не слабкодухою ротацією керівництва силових органів.

Інформаційна політика на визволених від терористів територіях Донбасу має передбачати не голослівну заборону ворожої пропаганди, а повноцінну й цілеспрямовану роботу з декриміналізації регіону й включення його до українського інформаційного поля.

Для цього варто розпочати створення російськомовного каналу, який би доступно інформував місцевих мешканців про події в Україні та світі і був би достатньо зважений в висвітленні питань культури, історії, економіки тощо. Унікальний досвід із такої інформаційної роботи має Грузія, яка, щойно розпочалася російська-грузинська війна, створила телевізійний канал “ПИК”, який дивилося російськомовне населення практично всієї Грузії й багатьох пострадянських країн.

Муніципальні ЗМІ, особливо там, де йдеться про друковану пресу, утримувану з коштів обласного та місцевих бюджетів, мусять бути закриті за підставами економічної збитковості й повної маніпульованості місцевими чинушами.

Тільки таким чином можливо припинити совкове промивання мізків на локальному рівні .

Російські ЗМІ мають перестати функціонувати в кабельних мережах Донбасу та України. Без виключень.

Не менш важливим питанням стоїть поширення інформації щодо тих втрат, яких зазнав Донбас від діяльності терористичних організацій. Кожен мешканець мусить знати про те, яка кількість його співгромадян була вбита сепаратистами, яка кількість утримувалася в катівнях Слов’янська, Горлівки, Донецька.

Окремим рядком – скільки мешканців Донбасу були змушені покинути власні домівки, скільки робочих місць було знищено терористами й, зрештою, у які астрономічні суми обійдеться відбудова повоєнного Донбасу.

Враховуючи травматичний досвід панування тоталітарних та авторитарних режимів, варто було б запропонувати серйозні громадянські просвітницькі проекти для мешканців Донбасу.

Як показали події останнього півріччя, саме завдяки кричущому невігластву наших співгромадян, російські ЗМІ змогли так легко перетворити частину суспільства на слухняних зомбі Путіна.

Отже, для нашої футурології не вистачає головного – політичної волі нових керманичів України й взаємодії з новою елітою Донбасу, яка залишилася на боці України.

Ця еліта народжена не в парламентських кабінетах чи корпораціях олігархів. Вона – результат Євромайдану й багатомісячної боротьби за Донбас.

Питання, чи буде почутий їхній голос і візія майбутнього?

Станіслав Федорчук, спеціально для УП

http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2014/07/10/7031345/?attempt=1

Станіслав ФЕДОРЧУК: «На Донбасі має бути встановлено пряму військову владу з комендатурами, так має тривати два-три роки»


Ірина Григор’єва

Життя після АТО
ПІСЛЯ ТОГО ЯК ТЕРОРИСТИ ЗАЗНАЛИ ЧЕРГОВИХ ВТРАТ, В СЕРЕДУ ЗРАНКУ ПРЯМО В ЦЕНТРІ ЛУГАНСЬКА, БІЛЯ ПРИМІЩЕННЯ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ, З’ЯВИЛИСЯ ДЕСЯТКИ ГРОБІВ / ФОТО РЕЙТЕР

Кожна війна має своє ім’я. Була Столітня війна, аж дві Світові, Шестиденна і навіть Дивна. Наша незрозуміла війна колись теж матиме назву. Але поки що подумаємо про мир. Є думка, що проблему сепаратизму занесено на Донбас ззовні, а отже, з перемогою над тероризмом зникнуть і будь-які прояви сепаратизму, а життя саме увійде в мирне русло. Але більш слушним здається занепокоєння, що у вигляді Донбасу Україна здобуде проблемну територію, подібну до Палестини чи Ольстеру, яка буде тягти з країни гроші, а відповідати на це терактами. Як жити після АТО? Про це ми запитали в політолога і громадського активіста з Донецька Станіслава ФЕДОРЧУКА.

— Мій рецепт дуже простий. Він полягає в тому, що на Донбасі має бути встановлено пряму військову владу з комендатурами, і цей період військової влади, на мою думку, має тривати два-три роки. Під час цього періоду повинен бути перевірений кожний громадянин, який проживає на цій території. Мають бути заарештовані не тільки терористи, які ходять зі зброєю, а насамперед ті кримінальні кола, які підтримували тероризм. Найголовніший момент — мусить бути знищена влада криміналу. Оскільки саме представники криміналу — великого, маленького, середнього, який панував на Донбасі весь цей час, — стали найпершими добровольцями, котрі допомагали російським диверсантам.

Другий момент — заборона Партії регіонів і КПУ. Я не бачу можливості проведення навіть місцевих виборів на території Донецької та Луганської областей. Немає потреби в цьому.

Наступний крок — це з досвіду Німеччини. Після того, як влада Гітлера була скинута союзниками — проведення примусових лекцій про демократію, проведення примусових лекцій про законність. Серйозна робота з населенням — від маленького до великого.

І звісно, це повна централізація інформаційних потоків, вимкнення всіх російських каналів і увімкнення українських. Я навіть радив би створити російськомовний канал, зорієнтований на російськомовних громадян України, Донбасу. Як приклад, можу поставити грузинський телеканал «ПІК», який почав своє мовлення під час російсько-грузинської війни і який показав, що є можливість говорити з різними категоріями громадян, є можливість доносити інформацію. Але тільки в тому разі, якщо російські телеканали вимкнено, а замість них працюють загальнонаціональні телеканали, які пояснюють очевидні для багатьох людей речі, але не для тих, хто наразі мешкає на Донбасі.

Чи не занадто жорсткі запропоновані вами заходи?

— Якщо ми звернемо увагу на країни, які пережили революції,  Алжир, Єгипет, саме таким чином там відбувається післявоєнне життя. Доводиться перевіряти кожного громадянина, доводиться перевіряти, яким чином пересуваються, що мають у багажнику. Такий досвід існує, нічого надзвичайного в ньому нема. Єдине, як на мене, оскільки активна фаза війни триватиме, на мою думку, ще рік, а то й два, говорити про післявоєнний стан трохи передчасно.

Чому у вас такі песимістичні прогнози?

— Днями голова РНБО Андрій Парубій озвучив цифри, що на території Донецької та Луганської областей перебуває близько 20 тисяч терористів, які воюють з українською армією, тероризують місцеве населення. 20 тисяч озброєних людей — це доволі велике число, і, гадаю, щоб перемогти таку кількість терористів, армії і добровольцям потрібен час, і не тільки час, а й вміння воювати за нових умов, оскільки в нас відбувається новий тип війни — неконвенційної, нетрадиційної. Він малозатратний для сторони, яка є терористом. Росії набагато простіше відправляти кожен раз нові групи терористів через кордон, це набагато дешевше, ніж воюватиме регулярна російська армія. Відповідно, українцям війна вартує дорого і дорожчає з кожним днем, тому що місцеве населення тікає, території перетворюються на зони бойових дій, у терористів руки розв’язані. У них буде більше можливостей для мародерства, грабунку. В Генеральному штабі, на мою думку, не до кінця усвідомлюють проблеми, які стоять перед ними. Йдеться не про те, яким чином знищити терористів, а про те, як локалізувати конфлікт і закрити кордон. Закрити кордон — це найголовніше питання, але в нас немає достатньої кількості сил, щоб кордон було закрито повністю.

Президент Петро Порошенко пропонує на деякий час припинення вогню в зоні АТО. Як ви ставитеся до такої ініціативи?

— Чесно кажучи, погано ставлюся до подібних пропозицій з простої причини. Свого часу під час конфлікту на території Абхазії неодноразово заявлялося, що має бути мирне врегулювання. І кожен раз, коли з подачі російської сторони це мирне врегулювання наставало, цим користувалися терористи; кожен раз крайніми були мирні люди, яким доводилося втікати з Абхазії, і як на мене, зараз немає тої сторони, з якою могли б відбутися перемовини про мирне врегулювання. Держава, яка домовляється з терористами, — це держава, яка прирікає себе на поразку. Президентові варто усвідомити, що проти нього воюють терористи, а не представники якогось регіону. І навіть не представники якоїсь партії чи прихильники окремого майбутнього певного краю. Тому він мусить бути пильним. Будь-які односторонні, чи навіть двосторонні, домовленості про складання зброї закінчаться обманом. Ніхто не дасть Петрові Порошенку гарантій того, що коли українські війська і добровольці складуть зброю і припинять вогонь, що терористи справді виконають свої умови. Гадаю, вони скористаються цією нагодою, щоб захопити ще більше населених пунктів, тероризувати місцеве населення і провести чергову мобілізацію місцевих до лав своєї армії.  Це — передишка для бойовиків, але вона нічого не дає українській стороні.

Ще один шлях вирішення конфлікту, про який багато говорять, — це створення кільця навколо терористичних осередків і відкриття двох коридорів — гуманітарного для мирного населення і для терористів, які можуть без перешкод виїхати на територію РФ, звідки прибули…

— Коридор для мирного населення необхідний. За моїми даними, ті люди, які намагаються виїхати з Донецької області, дуже часто потерпають, стають жертвами грабіжників, ідуть на великий ризик. Час гуманітарного коридору давно настав. Щодо другого коридору — для терористів. Як на мене, будь-який терорист, який іде неушкодженим з території України, може так само на неї повернутися згодом. Тому в такому коридорі нема необхідності.

Ірина ГРИГОР’ЄВА
Рубрика:
Подробиці
Газета:
№111, (2014)
http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/zhittya-pislya-ato
Follow

Get every new post delivered to your Inbox.

Build a website with WordPress.com