Праведник миру Ян Карський: постать, що змінила світ


Досить символічно співпало, що рік Яна Карського в Польщі співпав в Україні з початком збройної агресії Російської Федерації та черговим питанням дестабілізації й примітивної грубої військової агресії на європейському континенті.

Читаючи про Яна Карського (Козелевського) (1914 – 2000) та його тексти, важко позбутися нав’язливої думки про ходіння історії зачарованим колом, в якому можливо описати історичний досвід, але неможливо тримати його у власній голові, а тим більше у головах нинішніх політичних керівників держав. Згадуючи про початок Другої Світової війни, Ян Карський з сумом та іронією напише в своїй «Історії підпільної держави»: «Згадалися чутки, що їх чув декількома днями тому, що уряд давно планував оголосити загальну мобілізацію перед обличчям німецької загрози, але його стримували британські та французькі дипломати. Навіщо «провокувати Гітлера!» У той час Європа все ще вірила у можливість мирних перемовин. І тільки практичні військові кроки Німеччини нарешті дали можливість Польщі здійснити «потаємну» мобілізацію».

Навряд чи Ян Козелевський, який вже мав фах дипломата, отриманий у Львівському університеті перед Другою Світовою війною, і відбув доволі поважну практику роботи в консульствах різних європейських країн, перебільшує роль Європи в стримуванні підготовки до оборони тогочасної Польщі. Що відбувалося в тодішніх європейських центрах прийняття рішень – Парижі та Лондоні? Віра в непохитний порядок, благородство чи пунктуальність нацистської Німеччини, яка вже поглинула території тогочасної Чехословаччини? Перемовини з диктатором, який вже задекларував готовність мирного співжиття з червоною імперією СРСР?

Як би не видавалося з позиції вже знаних відповідей, Польщу чекало не тільки розчарування в союзниках, які не спромоглися здійснити успішний мілітарний та дипломатичний захист, а й криза держави і, водночас, відкриття численних суспільних проблем, що були задавнені та відкладені урядом на майбутній час.

Підрозділ кінної артилерії, до якої було мобілізовано Яна Карського (а він мав молодший офіцерський чин) одним з перших розуміє, що ворог наступає не тільки із зовні країни. Під час маршу вулицями Освенціму з вікон будинків починається стрілянина, вчинена польськими громадянами німецького походження, що таким чином намагалися допомогти окупаційним військам Німеччини. Колишній уклад і порядок падав на очах, деморалізовані швидким наступом німців військові підрозділи відступали практично по всій лінії фронту. Звичайно, хтось пригадає героїчну оборону Гданську та події на Вестерплятте, відчайдушну боротьбу польських прикордонників, однак ці героїчні сторінки не могли змінити ситуації у війні, яка була розпочата не тільки проти Польщі, а й проти всього людства.

Ми не можемо достеменно знати, що відчував Ян Козелевський, будучи свідком падіння своєї Польщі. Можемо лише уявити, як вчорашній референт Міністерства закордонних справ, освічений молодий чоловік (який виріс на сімейному прикладі служіння власній державі старшого брата, переконаного прихильника Йозефа Пілсудського та зразкового офіцера поліції) спостерігав за деморалізацією суспільства і відступом армії. Слова, написані ним про початок війни, були занотовані на п’ятий рік протистояння, коли саме існування незалежної польської держави та легального уряду було під величезним питанням, що лежало в площині чергових торгів з червоним диктатором Сталіним та Країнами антигітлерівської коаліції.

Чергова прірва для поховання логіки та почуттів мільйонів поляків, які щиро сподівалися на відновлення польської держави з перших днів війни та відчайдушно доносили цю інформацію не тільки під самовбивчим і від того не менш героїчним наступом під Монте-Касіно, але і словами Яна Карського, співробітника Відділу пропаганди Армії Крайової, який мусив засвідчити перед західним світом наявність і спротив підпільної польської держави.

Ян Карський мав всі шанси опинитися у Катині як радянський військовополонений або бути розстріляним у часі арешту на території Словаччини, затриманим і позбавленим життя під час переміщень по території окупованої Франції чи в часі мандрівки через Гібралтар до Лондону. Не менші шанси на загибель були в Яна Карського і в часі таємних відвідин Варшавського гетто – пекла, влаштованого людьми на землі, чи таборів смерті – правдивих фабрик з ліквідації цілого народу.

Але Ян Карський виявився набагато кращим оповідачем і свідком, ніж пропагандистом. Здавалося б, чому польський підпільник, герой Спротиву, мусив перейматися долею єврейського народу? Чому мусив ризикувати своєю місією розповіді про необхідність відновлення Польщі, легальності її уряду в Лондоні та відчайдушній боротьбі АК, акцентуючи увагу західних союзників на цілком, як виявилося, другорядних для політиків та генералів питаннях геноциду єврейського народу?

Його таємні відвідини гетто та концтаборів були причинами такої твердої настанови, але, водночас, ними стали відчуття гострого співчуття і розпачу, який він добровільно взяв на себе. Важливий момент, описаний ним самим, про отримання звістки про те, що член Польської національної ради та представник Бунду в Лондоні наклав на себе руки, залишивши листа, в якому зазначив, що не зміг нічим допомогти польським євреям, отруївшись газом і долучившись таким чином до них. Моторошний символізм смерті людини, яка не змогла побороти опір чиновників та дипломатів, які воліли не брати до уваги долю цілого народу.

«Я часто думав про Шмуєля Зігельбойма, одну з найбільш трагічних жертв страшної війни. Адже він наклав на себе руки від повної безнадії. Пішов з життя за власної волі, втративши сподівання. Не відаю, чи багато хто зможе зрозуміти, що означає померти так, як помер він, у боротьбі за перемогу, яка, напевно, відбудеться, але нічого не змінить у долі знищеного народу, у зникненні всього, що мало сенс для цього чоловіка. З усіх смертей, що я їх побачив протягом цієї війни, смерть Зігельбойма – одна з найбільш вражаючих: вона демонструє, яким жорстоким та страшним став наш світ, де люди і народи відділені один від одного прірвою байдужості та егоїзму. В цьому світі панують ворожість та недовіра і навіть ті, хто з усіх сил бореться за його покращення, цілком безсилі».

Ян Карський не зміг переконати західних союзників у необхідності відновлення польської державності, але він не перестав свідчити про те, що дипломатія антигітлерівської коаліції була не менш брутальною щодо бездержавного єврейського народу, чиї представники не могли сподіватися на більше, ніж розсіяне співчуття та неуважність заклопотаних президентів, перед якими стояло питання повоєнного ладу в Європі та світі.

Він добровільно й до кінця своїх днів став послом неіснуючого в уяві великих гравців єврейського народу, що був підданий геноциду

Спитаємо себе, наскільки це зрозуміло нам, сучасним українцям, які вже мають перед собою покладені томи історії про Голодомор і Другу Світову війну? Чи нам близько це відчуття волаючого в пустелі голосу в обороні українського народу, четвертованого різноманітними імперіями і диктаторами? Так, ми так само мали своїх послів правди, які несли відповідальність за трагедію бездержавного народу, попри застережливі прохання тиші й мовчання з боку президентів наддержав та військових альянсів.

Здавалося б, що чоловік, який взяв за власне прізвище підпільне назвисько «Карський» мусить до кінця життя бути прихованим, а не відкритим, надміру геройським та самовпевненим, а не критичним та розсудливим.

Але навіть в останньому прижиттєвому діалозі з журналістами Ян Карський лишається невблаганним критиком європейських та американських політиків, які надто запобігали перед Йосипом Сталіним і мали власні пріоритети щодо вирішення долі різних європейських народів, а тим більше щодо їхньої антигуманної реакції на геноцид єврейського народу.

Не менш критично Ян Карський говорить про гіперпатріотизм, який був не тільки мобілізуючим фактором Польщі довоєнної у спротиві нацистський Німеччині, а й однією з причин поразки, як стан антираціональний і цілком сконцентрований на собі та однаково злочинно замкнений від довколишнього світу. На запитання про колишні польські території та питання їх повернення Ян Карський вибухає не просто незгодою, він називає саме це питання земельних претензій глупством та популізмом.

Сміливість і вміння не відступати від принципових позицій – найяскравіші сторони Яна Карського, досі невідомого українському читачеві (адже не існує жодної монографії чи праці, присвяченої йому в українській мові), постійна ревізія минулого під кутом критичного зору і добровільна відповідальність за мовчання багатьох, яке не надолужити голосною мовою одного чи небагатьох щодо правди про Голокост, надто неповний перелік щаблів праведності, надто неточний контур його життєвої активності та настанови.

24.ua

Переміщені особи в Львівській області: вигнати не можна залишити


Вчора, 5-го грудня, в приміщенні ЛОДА відбулася зустріч між заступником голови ОДА Юрієм Підлісним і Іллею Тодоровічєм, старшим радником Управління Верховного комісара ООН.

На зустріч також були запрошені представники управлінь, які провадять безпосередню роботу з переміщеними особами в Львівській області. Нагадаємо, що у Львівській області офіційно перебувають на обліку більше 9 000 переміщених осіб з АРК Крим, Донецької та Луганської області.

З представників громадськості на зустрічі були присутні представники Крим-SOS, ГО «Кримська хвиля» та Громадський сектор Євромайдану Львова, який продовжує опікуватися долею громадян, які переїхали до Львівщини.

Приємно було почути англійську мову від заступника ОДА Юрія Підлісного. Але оскільки громадськості на нараді було надано можливість хіба що кліпати повіками, то позиції громадських організацій практично не були озвучені.

Темою зустрічі було отримання згоди від керівництва львівської ОДА щодо підписання меморандуму про надання цільової допомоги переміщеним особам, які перебувають на Львівщині. Перший транш від офісу Верховного комісару ООН в справах біженців був наданий ще влітку і стосувався 722 переміщених осіб. Зокрема, цільовою групою допомоги були визначені самотні матері з дітьми, а також багатодітні родини. Термін попереднього договору вичерпався ще в жовтні і відповідно представники ООН мали отримати згоду на продовження співпраці.

Згідно планів офісу Верховного комісара ООН в справах біженців, Львівщині буде надано черговий транш у розмірі 2 мільйонів гривень, який буде розподілено з-посеред 1 тисячі переміщених осіб із найбільш вразливих груп.

Під час наради Ілля Тодоровіч поділився власним баченням розв’язання питань переміщених осіб. По-перше, він зазначив, що попри те, що основна увага донорів наразі сконцентрована на допомозі Східній Україні, а також Донбасу, його візит свідчить про увагу до західного регіону і тих проблем, які стають перед переселенцями. По-друге, він зазначив, що ООН цілком готове розглядати проекти побудови або ремонту приміщень для поселення певних категорій переміщених осіб (тобто мова йде не про всіх переміщених, а насамперед тих, хто на думку ООН потребує такої допомоги). Однак, головною умовою є належний юридичний статус об’єктів, а також не надто захмарні рахунки щодо вартості таких робіт. Фактично, все зводилося до двох важливих позицій: хто власник землі і хто зрештою (конкретно) отримає користь від побудови таких помешкань у Львівській області.

На думку Іллі Тодоровіча, важливим в проектуванні подібних забудов є необхідне створення квоти місць для проживання для особливо потребуючих категорій населення міста Львова та Львівської області, адже це буде сприяти на думку офіцера ООН більшій інтеграції переміщених осіб у місцеве суспільство і водночас, буде сигналом, що завдяки вирішенню питань переміщенців, конкретну користь отримують місцеві громади, що мають бути зацікавлені в прагматичному підході.

З іншого боку, пріоритетом для Управління Верховного комісара ООН у справах біженців є побудова або ремонт житлових приміщень, які знаходяться поблизу виробництв, аби вирішувати питання працевлаштування. Так, можливим розглядається збільшення кількості робочих місць на подібних виробництвах, за рахунок звернення до Світового Банку за фінансовою підтримкою таких проектів, а також інших міжнародних інституцій.

Об’єктивно наразі є дві стратегії, які варто взяти до уваги. Перша стратегія міжнародних фондів полягає в тому, що вони будуть підтримувати повернення переміщених осіб до звільнених територій, а друга полягає в тому, що вони складають собі звіт в тому, що варто очікувати нових хвиль міграцій з територій Луганської та Донецької області вже у найближчий час.

Щодо першої стратегії ООН докладає зусилля аби біженці, які опинилися в Польщі або Росії, поверталися до України.

В межах другої (увага), передбачено, що варто розміщувати переміщених осіб насамперед у сільській місцевості, одразу по приїзду. На думку спеціалістів, переміщені особи прагнуть лишатися в великих містах, які вже не можуть (додамо від себе, а часто і не хочуть) приймати нові хвилі переміщених осіб. Для боротьби з такими намірами, скоріше за все, будуть виділені певні ресурси для обладнання сільських поселень.

Повертаючись до ситуації на Львівщині, варто зазначити, що інформаційна кампанія колишнього голови ОДА Ірини Сех, звернена до переміщених осіб була цілком успішною. Величезна кількість інформаційних матеріалів прийшла до споживачів медіа, спонукаючи їхати до гостинної Галичини. Відповідно, вже літом у Львові було створено Львівський обласний штаб з питань, пов’язаних із соціальним забезпеченням громадян України, які переміщуються з тимчасово окупованої території та районів проведення антитерористичної операції. Туди увійшли представники всіх управлінь ОДА, представники МНС, словом практично всі урядові структури, які здійснюють свою роботу в області. Однак, вже у вересні ми не можемо знайти жодної інформації про роботу Львівського обласного штабу. Складається враження, що урядові структури вже виповнили свою місію і були готові до тривалого відпочинку.

За весь час від початку перших хвиль переселенців і до сьогодні, міжнародні організації донори не отримали жодної письмової пропозиції від представників львівської ОДА щодо побудови місць для тривалого перебування переміщених осіб. Наразі, керівництво ЛОДА стверджує про наявність проекту для розміщення 400 переміщенців (з більш ніж 9 тисяч наявних), яке буде подане на розгляд і буде реалізовуватися в майбутньому 2015 році.

Попри значні зусилля директора департаменту соціального захисту Оксани Яковець та всього штату її співробітників, частина питань, які виникли у переміщених осіб з реєстрацією, оформленні тимчасової допомоги були вирішені доволі оперативно.

Однак, станом на даний момент, цілий ряд комерційних установ, які прийняли до себе переміщених осіб, вимушені визнати неможливість перебування у їхніх стінах громадян, які прибули з АРК Крим, окупованих територій Донецької та Луганської області. Мова йде про те, що власники не спроможні самотужки здійснювати оплату комунальних послуг, особливо опалення та використання електроенергії.

25 грудня 2014 року більш ніж 60 переміщених осіб будуть вимушені звільнити мотель «Катерина» і поки невідомо, де вони будуть надалі мешкати напередодні Нового Року та Різдва, які викликають сезонне підняття цін на нерухомість у Львові. Серед мешканців мотелю «Катерина» переважають переміщені особи наступного складу: жінки пенсійного віку та самотні матері з дітьми. На жаль, ситуація характерна не тільки для цього закладу, тому на вулиці можуть опинитися набагато більше переміщених осіб.

Як повідомив Ілля Тодоровіч, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців не бачить можливості здійснювати оплату поточних рахунків за комунальні послуги, прагнучи принципового розподілу переміщених осіб на різні категорії. Більшість переміщених осіб на думку представника ООН, мусить самостійно сплачувати за комунальні послуги, бо завжди існує ризик того, що відсутність активності з боку переміщених осіб сприятиме погіршенню їх мобільності та активності в пошуках коштів. Це питання належить виключно до компетенції державних органів, підкреслив пан Тодоровіч.

Відповідно, в разі, якщо львівська ОДА не переконає уряд в необхідності знайти кошти для відшкодування комунальних послуг в санаторіях, пансіонатах, мотелях та готелях де мешкають переміщені особи, останні можуть позбутися навіть свого тимчасового даху над головою. Чи зможуть урядовці дійти згоди і не допустити соціальної проблеми з переміщеними особами, поки що не зрозуміло.

Відвідини виконуючим обов’язки голови ЛОДА Юрієм Турянським мотелю «Катерина» обмежилися нетвердими обіцянками вирішити питання в той чи інший спосіб. На жаль, ТРК «Львів», яке знімало сюжет про зустріч з переміщеними особами та представниками адміністрації, вирізало геть усі контроверсійні та гострі питання, які ставили мешканці «Катерини» до чиновників. Вочевидь, саме так виглядає свобода слова з боку колег. Добре те, що лишилося за кадром, але могло свідчити про відсутність державної і навіть регіональної політики щодо переміщених осіб.

24.ua

Не стало Євгена Сверстюка


1 грудня закінчився життєвий шлях українського філософа, дисидента, письменника і публіциста Євгена Сверстюка.

Великий син українського народу, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка дійшов до межі свого земного шляху.

Кожного разу, коли випадково зустрічався з паном Євгеном на другому поверсі видавництва «Смолоскип» в Києві, було трохи ніяково. Попри свій поважний вік, він до останнього виконував обов’язки головного редактора газети «Наша Віра», а також писав численні публіцистичні роботи, передмови, рецензії. Величезна робота його духу була прихована від оточуючих вишуканою інтелігентністю і скромністю. Лише очі, задумані, але з доброю хитринкою, видавали його уважність до всіх тих, хто траплявся на його шляху.

Вперше про Євгена Сверстюка я дізнався перебираючи книги свого діда, доцента кафедри української літератури Донецького університету. На початку 1990-х, мій батько приніс з бібліотеки українсько-канадського центру видання «Собор у риштованні» за авторства Євгена Сверстюка. Книжка була видана в Балтиморі в 1970 році, але актуальності геть не втратила на наш час. Головна увага в публіцистично-літературознавчому дослідженні Євгена Сверстюка присвячена аналізу роману «Собору» Олеся Гончара, однак у книзі вміщені не менш цікаві та високоінтелектуальні тексти присвячені українській літературі та радянському літературознавству, за влучним висловом Василя Стуса «балухатим мистецтвознавцям». Однак, не менш цікаві філософські та світоглядові принципи самого Євгена Сверстюка, які немов зелена парость, пробиваються крізь сторінки книги до читача.

Чого вартий лише такий уривок з вступу до «Собору в риштованні»: «Проходимо негероїчну смугу історії, де подвиг робить уже той, хто вихопився зі стану пасивного конформізму і йде за голосом сумління. Обережні – най безвідповідальніші. Воно знають єдину науку – не встромити пальців у колеса. Байдуже, чи ті колеса котяться вперед і чи взагалі вони щось тягнуть. Їм здається, що досить утриматися від нечистих справ і перечекати, доки їх зроблять інші. Але пам’ятаймо, що нам історія на чолі записала всю обережність, пасивність, перечікування і лінь предків, і кожне нове покоління від колиски розплачується за це своєю долею і честю. І заново визбирує духовну спадщину наших дон-кіхотів серед намулу спадщини рабів».

Це книга про життєвий вибір і про філософію життя в одному з найбільш лицемірних тоталітарних режимів, коли наявність власної думки, яка йде врозріз з партійною лінією, вже є злочином.

Але крім цієї книги варто прочитати численні публіцистичні матеріали, написані Євгеном Сверстюком в підневільний час. Особливої уваги заслуговує «З приводу процесу над Погружальським», яка була бестселером самвидавної підпільної літератури. Мова йшла про організоване КДБ знищення архіву українських старовинних друкованих видань Державної публічної бібліотеки Академії Наук УРСР агентом Погружальським. Євген Сверстюк одним з найперших виступив з викриттям діяльності КДБ щодо нищення історичної пам’яті, продемонструвавши готовність піти на передову боротьби за минуле і майбутнє.

Радянська влада «віддячила» Євгену Сверстюку сімома роками тюрми і п’ятьма роками заслання.

Але попри численні звільнення з роботи і переслідування, пан Євген повертався до улюбленої і небезпечної справи, створення перекладів з іноземних мов і написання літературознавчих праць, філософських есеїв та рефлексій.

Суверенність української людини, її гідність і честь, пошук історичних коренів та правдивих джерел, це надто малий перелік тих важливих питань, які ставив Євген Сверстюк в своїх численних роботах.

Пригадується цікаве інтерв’ю пана Євгена Сверстюка, яке сталося за рік до Євромайдану, в якому він розповідав про те, що підходячи по питання люстрації в Україні, варто дивитися на тих, хто це ініціює. Про неможливість суду комуністів над комуністами та олігархів над олігархами. Тверезий і чесний погляд та позиція, пронесена крізь все життя.

Маю великий подарунок від пана Євгена, який був для мене великою несподіванкою. Коли до друку готувався збірник моєї публіцистики «Демонтаж лицемірства» в 2012 році, Ростислав Семків, директор видавництва «Смолоскип» повідомив, що Євген Сверстюк погодився написати передмову для неї. Я навіть не міг мріяти про такий подарунок долі, про передмову від легендарного публіциста, доктора філософських наук і президента українського ПЕН-клубу Євгена Сверстюка.

Царство Небесне, пане Євгене! З молитвою і подякою проводжаємо Вас!

24.ua

Як сепаратисти виходять на волю?


Колишній боєць батальйону “Азов” розповів “Громадському Телебаченню” як колишні чиновники донецької міськради уникають кримінальної відповідальності за сепаратизм.

Починаючи з літа, столиця України переповнена чиновниками Донецької обласної адміністрації, дрібним та великим криміналом, який приїхав на відпочинок від військових подій на Донбасі. Фактичні співорганізатори війни на Донбасі – Олександр Єфремов і Ринат Ахметов почуваються цілком добре, не побоюючись ані переслідування з боку активістів, ані роботи силових відомств. Однак, окремою групою з цих добровільних посібників російських окупантів виступають співробітники Донецької міської ради.

Перший в цьому списку звичайно мер міста Донецька Олександр Лукьянченко, який на камери вітчизняних медіа сам повідомляв про те, що «запросив» до приміщення Донецької міськраду терористичну організацію «Оплот» та активно підтримував дискусію про проведення протизаконного референдуму на території Донецької області. Однак, головною фігурою в ефективній взаємодії терористів та міської влади Донецька є Сергій Валентинович Богачов, який займався розпалюванням міжрегіональної та міжнаціональної ворожнечі, виступав на боці криміналу, який розганяв акції Євромайдану в Донецьку. Його правою рукою була Олена Блоха – редактор «Муніципальної газети», один з головних рупорів сепаратистських настроїв в Донецьку. Попри те, що вона провела декілька місяців у тюрмі в Києві, терористи знайшли спосіб як обміняти її на українських військовополонених. Де наразі знаходиться Сергій Богачов, невідомо.

Однак, у «Громадського Телебачення» є відео свідчення одного з бійців батальйону «Азов» про те, що завдяки втручанню високих київських чиновників, Сергій Богачов був відпущений на волю, нібито за отриманий викуп на користь батальйону.

Аби читач до кінця розумів роль Сергія Богачова в захопленні Донецька терористами та російськими окупантами, варто подивитися на його участь в організації штурму Донецької обласної державної адміністрації 14 березня, а також поцікавитися тим, яким чином він фактично сприяв організації розселення російських бойовиків у місті Донецька.

Найбільш яскравим публічним виступом Сергія Богачова є його пам’ятний виступ на тему 700 бандерівців, які нібито їдуть захоплювати Донецьку обласну адміністрацію, який був тиражований місцевими ЗМІ. Однак, відповідальність за поширення цієї неправдивої інформації, яка прислужилася до обману місцевих мешканців Донецька і приходу окупаційної влади, так і не настала.

Завдяки фото відомого донецького фотокореспондента Сергія Ваганова, ми можемо побачити Сергія Богачова на сцені мітингу-реквієму за загиблими бійцями «Беркуту» під час Євромайдану. Мітинг відбувався 1 березня 2014 року і слідом за Сергієм Богачовим на сцену вийшов «народний губернатор» Паша Губарєв і закликав учасників мітингу іти на штурм Донецької обласної адміністрації.

Ще в січні 2014 року, штатний провокатор Партії регіонів, а наразі голова ЦВК ДНР Роман Лягін давав інтерв’ю в якому повідомляв про те, що відмовився виконувати вказівки голови апарату міської організації Партії регіонів Олександра Грановського та секретаря Донецької міської ради Сергія Богачова про організацію відправки людей на Антимайдан в Київ, а також окремої групи, яка мала здійснити напад на представників МВС у Києві під виглядом представників Євромайдану. Щодо цієї заяви Романа Лягіна була складена відповідна заява до Прокуратури. Однак, як виявилося, навіть після перезавантаження влади і втечі Януковича з України, нікому з правоохоронних органів не стало на думку розслідувати діяльність чиновника.

24.ua

Вітання від П’єра Бурдьє: як ввести в оману виборця


Вибори в Україні є демонстрацією очікувань і вірувань, а не твердого раціонального аналізу.

Саме тому партії та кандидати намагаються максимально емоційно подавати власні гасла, опираючись на соціологічні дослідження та поради експертів.

Однак, попри всю емоційну тканину виборця за яку змагається український політичний світ, існують заборонені прийоми. Серед них – поважне просторікування про наперед непрохідних кандидатів або про партії, які мовляв, не наберуть своїх відсотків. Це є пряме маніпулювання думкою виборця, адже обирають тих за кого голосують, а не тих, про кого говорять, що за них проголосують.

Синдром спільної перемоги звичайно присутній, частина виборців ставиться до вибору партії чи кандидата як до перегляду футбольного матчу після відвідин тоталізатора, виграла моя команда, значить виграв і я. Однак, корені такого ставлення до політичних партій та політичного вибору лежать в царині культурній, або якщо бути методологічно вірним – в царині передкультурній.

Свого часу, видатний сучасний філософ та соціолог П’єр Бурдьє аналізуючи суспільну комунікацію, приділив чимало часу поясненню різниці між думкою (точкою зору) та доксою. Точка зору, як відомо, може змінюватися або хоча би піддаватися ревізії або критичному аналізу. Докса, на відміну від точки зору, це співвіднесення згоди з соціальним світом, тому її положення сприймаються як сталі.

Саме тому, коли ми говоримо про тезу наших експертів про завідомо непрохідні партії або непрохідних кандидатів, ми відтворюємо світ політичної докси, яка була створена для того аби партії монополісти (олігархічні групи etc) почувалися цілком безпечно. Те, як суспільство або його певна частина радо відмовляється від власного політичного вибору на користь тих, хто мовляв пройде, є добрим свідченням про це.

Суспільство радянське чи пак совкове, яке не знало політичної та економічної конкуренції дуже залежне від проголошуваних тез. Адже для чого сподіватися на реформи або тим більше на радикальні реформи, якщо вибір (у рамках докси) все одно буде на користь поміркованих олігархів та їх поплічників? Для чого голосувати зрештою, якщо вибір є опосередкованим псевдораціональною вірою в те, що темрява переможе?

З часів опору ізраїльського народу Римській імперії, відома назва фракції радикальних борців за незалежність, під назвою зелоти. В англійській мові зелотами називають також радикальних, твердих прихильників чого-небудь. Тобто, якщо ви прагнете твердості, то вас однозначно звинуватять в радикалізмі. Попри те, що радикалізм в цьому випадку є радше описовим, а не якісним терміном.

Всі ми пам’ятаємо, як одна з партій, якій соціологи та експерти пророкували поразку на виборах, демонструючи низький рейтинг і за яку, звичайно пропонували не голосувати (мовляв, не пройде до ВРУ), отримала достатню довіру виборців і пройшла до парламенту.

Таємниця цього результату лежить не в некомпетентності соціологічних кампаній, які здійснювали роботу в полі, опитуючи респондентів. А в тому, що в умовах будь-якої вибірки, вікова група 18-25 років є найбільш таємничою. Звичайно, її погляди на світ та політичні переконання є набагато радикальнішими, ніж групи 60+ І саме тому, загальні дані опитування, порівняно з масивом всієї іншої вибірки, не дають уявлення про те, як саме вплине політичний вибір молоді на результат виборів.

І щось мені підказує, що як мінімум одна з політичних партій, якій пророкували «не проходження» точно увійде до парламенту. Вітання від П’єра Бурдьє!

24.ua

Переслідування журналістів: чиновникам не потрібні чесні медіа?


Яким чином перевірити наявність реформ в країні і докорінну зміну принципів функціонування державної влади? Пропоную подивитися, яким чином чиновники реагують на критику в ЗМІ.

Якщо чиновники подають судові позови проти «Дзеркала тижня. Україна», а ще гірше, коли такі позови санкціонує особисто президент України, то з посадовими особами в нас явно негаразд.

Мешканці столиці щодня є свідками, як численні поширювачі газети «Весті» здійснюють антиукраїнську пропаганду російського розливу, фактично, антидержавну діяльність. Крім млявих спроб МВС продемонструвати свій інтерес до діяльності медіа-холдінгу за яким неозброєним оком видно вуха Кремля, нічого не відбулося. Однак, це не обходить наших чиновників і президента, краще боротися з тими журналістами, які здійснюють резонансні розслідування.

Будемо відверті, для українського суспільства сучасна війна є доволі травматичним досвідом, оскільки йдеться про першу в історії сучасної України війну з зовнішнім агресором. Війна прийшла в кожну область, незалежно від того, як близько вона знаходиться до російського кордону. Сотні матерів вже не дочекаються синів додому. Ще більше людей вже не побачать власних онуків. Частина суспільства кладе на вівтар війни все, що може – це тисячі волонтерів по всій країні, які ризикуючи життям доставляли вантажі в зону війни і часто були єдиними правдивими свідками про те, що насправді відбувалося. Це було і є справжнє запілля нашої добровольчої армії і Збройних сил України. Не в останню чергу, увага журналістів до проблем наших військових і реальне бажання допомогти рухало різні гори.

Є два матеріали у газеті «Дзеркало тижня. Україна», які має прочитати кожен волонтер добровольчих батальйонів та підрозділів Збройних сил України. А також кожен, хто передав хоча би гривню на оборону країни. Це «Тінь війни» та «Брехня вбиває» за авторства Дмитра Менделєєва. Аби не переоповідати матеріали, зазначу, що обидва присвячені розслідуванню діяльності Державного концерну «Укроборонпром», а саме продажу зброї та спеціалізованої техніки на внутрішньому ринку в часі АТО. Крім свідчень волонтерки Світлани Зварич, яка опікується забезпеченням батальйону «Азов», Дмитро Менделєєв надав документи, що підтверджують факти продажу зброї з боку державного підприємства в часі російсько-української війни.

У разі якби ми жили з Вами, дорогий читач, у Сполучених Штатах Америки і про це було написано в американській газеті, можна було б не сумніватися, що з приводу публікації буде створено спеціальну комісію Конгресу США з розслідування ситуації. Чиновники, які б наважилися продавати зброю власній армії, навіть через посередників у часі війни, надовго б сіли за грати. Але жодного розслідування не планується робити, більше, Міністерство оборони та Державний концерн «Укроборопром» подали судовий позов до газети «Дзеркало тижня. Україна».

Однак, президент України Петро Порошенко не просто вирішив стати на бік Міністерства оборони та Державного концерну «Укроборопром», але і публічно дав

“доручення генеральному прокурору Віталію Яремі у разі підтвердження наявності складу злочину за ознакою підриву обороноздатності держави, притягнути до відповідальності автора статті про продаж зброї та військового майна, яку було викладено на сайті інтернет-видання “Дзеркало тижня. Україна”.

Інакше ніж тоталітарною практикою придушення свободи медіа цю заяву не можливо назвати. Держава належить суспільству, а не навпаки. І в разі, якщо у суспільства є сумніви, щодо того, яким чином держава розпоряджається військовим майном у часі війни, в неї є на це право. Пояснювати викриті корупційні схеми «підривом обороноздатності країни» міг би собі дозволити диктатор Володимир Путін, але не президент країни, який прийшов до влади після Євромайдану.

Пропоную на правах звичайного громадянина наступну задачку для Генерального прокурора Віталія Яреми та його відомства.

Дізнатися, скільки нових машин було придбано співробітниками міських та обласних військкоматів з моменту оголошення першої хвилі мобілізації. При цьому перевірити не тільки співробітників військкоматів, а й членів їх родин. Переконаний, це буде плідна перевірка, яка дасть цікаві результати.

З моменту Іловайської трагедії минуло майже два місяці. Суспільству обіцяли розслідування обставин, за яких величезна кількість українських військових потрапила в заздалегідь заплановану пастку. Що ми бачимо натомість? Жодного звільненого військовослужбовця високого рангу з-посеред тих, хто керував діями в секторі «Д», жодного звільнення з Генерального штабу України. І звичайно, міністр оборони, який іде в відставку, навіть не давши публічного звіту за трагедію під Іловайськом. Якщо українське суспільство, яке дало максимум власних ресурсів для підтримки українських військових і самі військові не заслуговують на такий правдивий звіт, то ми маємо великі проблеми.

Вони полягають не тільки в непрозорості рішень щодо обороноздатності країни, не тільки в дисфункціональній системі командування бойовими діями на Донбасі, а в черговому прояву зневаги. Зневаги тих, хто отримавши владу з рук суспільства, зневажає джерело своєї влади.

Якщо біля президента Петра Порошенка є наразі хоч один справжній представник Євромайдану, який має громадянську мужність, нехай він скаже йому про негідність такої позиції щодо журналіста, який викрив корумповану схему продажу зброї та техніки. Бо це замах на всіх, хто чесно наближає нашу перемогу на фронті, всіх, для кого ця війна стала особистою справою.

UPD: Спроба президента Петра Порошенка після публічної заяви про доручення генеральному прокурору про відкриття провадження проти журналіста в разі знайдення складу злочину в присутності медіа 18 жовтня, спростовувати самого себе вже через чотири дні виглядає нещирою. Спочатку мало би бути слово “вибачте”, звернене до журналістів та волонтера, який дав свідчення про корупційні схеми в продажі озброєнь та технічних засобів.

24.ua

В Грузії почалися арешти громадських активістів


Вчора ввечері під час акції протесту проти тиску на суддів у справі Бачо Ахалая під будинком прем’єр-міністра Грузії поліцією було арештовано 8 громадських активістів.

Колишній міністр з команди Саакашвілі вже два роки відбув за гратами в умовах попереднього ув’язнення. Щойно одне з обвинувачень прокуратури розвалюється в суді, прокурори пропонують наступне.

Вже другий місяць у Грузії триває переслідування членів громадської організації «Свободная зона», а її члени змушені фізично захищати своє життя і здоров’я. Серед затриманих вчора активістів відомий грузинський фотокореспондент та блогер Александр Гіоргадзе і адвокат екс-міністра Ромео Санджая. О 12 годині за київським часом, в районі Тбілісі Дігомі відбудеться судовий розгляд щодо подальшої долі затриманих.

Можна було би вважати, що вчорашній інцидент з провокацією та бійкою під будинком прем’єр-міністра Грузії Іраклія Гарібашвілі є звичайним випадком, коли гарячі голови не змогли вгамувати власні емоції. Як свідчать очевидці подій, до активістів прийшли провокатори в супроводі поліції і почали нецензурно висловлюватися в бік жінок-активісток. Спровокувавши на відповідь, провокатори зникли під охороною поліції, а громадські активісти були затримані. Це не перший і не останній факт, коли грузинська поліція виступає на боці діючої проросійської влади і переслідує її опонентів.

У вересні цього року на вулицях міста Тбілісі з’явилися оголошення з погрозами в бік громадського руху «Свободная зона», які поширювала нікому не відома громадська організація «Свободное поколение». В цих листівках громадських рух не просто звинувачували у роботі проти власної держави, а й закликали до фізичної розправи над активістами. 30 серпня група озброєних бейсбольними бітами та звичайними дубками молодиків здійснила напад на офіс «Свободной зоны». В нападі брало участь більше ніж півсотні осіб, які чудово знали, що в офісі перебуває 5 членів організації та 3 депутати від «Єдиного національного руху» (заснований Михаїлом Саакашвілі та його однодумцями), які приїхали аби побачити ситуацію на власні очі. Першою жертвою нападників став колишній депутат грузинського парламенту Коба Хабазі, якому було розбито обличчя битою, практично у перші хвилини сутички.

Поліцію викликали 40 хвилин, однак, патрульні не поспішали виконувати своєї роботи. Для Грузії – це нонсенс, варто лише набрати єдиний номер для виклику всіх служб і протягом максимум 5 хвилин машина з черговими поліцейськими буде на місці. Приїхавши, поліцейські не стали затримувати жодного з нападників, а взявши до рук електрошокери почали бити ними активіста Парнаоза Чкадуа, який не чинив їм жодного опору. Другим затриманим став активіст Давід Гогохія, якого поліцейські звинуватили в нападі на них. До слова, Давід Гогохія є чемпіоном з боксу серед молоді Грузії. Згідно існуючого протоколу затримання, грузинські поліцейські були зобов’язані увімкнути камери, які знаходяться на кожному правоохоронцю під час служби. Однак, цього разу поліцейські проігнорували вимогу закону. Обидва активісти були змушені заплатити грошову заставу у 6 000 і 4 000 ларі (за нинішнім курсом 36 тисяч гривень і 24 тисячі гривень).

Чим пояснити таку запопадливість грузинської поліції в боротьбі з громадськими активістами? Насамперед тим, що міністр поліції та громадського порядку Александр Чікаідзе публічно неодноразово звинувачував громадську організацію «Свободная зона» в антидержавній діяльності, погрожував тим, що нібито знає про плани організації з проведення державного перевороту і навіть підбору найманців для війни в Україні. Однак, попри всі голослівні звинувачення, які міністр поліції оголосив для ЗМІ, протягом року він не надав жодного підтвердження своїм словам.

Крім того, міністерство поліції на минулому тижні відкрило кримінальне провадження проти партії Єдиний національний рух, що можна вважати повноцінним замахом на демократію в Грузії.

«Свободная зона» є своєрідним політичним клубом, який об’єднує проєвропейськи налаштованих громадян Грузії, а також базується на почуттях патріотизму та власної відповідальності за майбутнє. Саме ця організація послідовно виступала на підтримку Євромайдану в Тбілісі, а також провадила численні акції проти агресії Росії в Криму та Донбасі.

Один з героїв Небесної сотні Давід Кіпіані був членом «Свободной зоны», який за власним бажанням приїхав підтримати українців на Євромайдан.

Як виявило розслідування, серед нападників на офіс громадської організації були особи, які були амністовані та випущені на волю діючим політичним режимом Бідзіни Іванішвілі. Серед них були також ті, що протягом тривалого часу переховувалися у Москві після невдалого замаху на життя Едуарда Шеварднадзе.

Те, що саме п’ята колона є виконавцями замаху на незалежний громадський сектор Грузії не є випадковістю. План знищення Єдиного національного руху є давньою мрією Володимира Путіна та його оточення, адже саме з цією партією та її лідером Михаїлом Саакашвілі, пов’язують радикальні реформи і впевнений проатлантичний та європейський курс Грузії. Громадська організація «Свободная зона» є партнером Єдиного національного руху, яка доволі активно проявляє себе в медіа та громадських акціях.

Таким чином весь початок осені проросійський політичний режим, створений російським олігархом Бідзіною Іванішвілі відчайдушно намагається знищити підвалини демократії в Грузії, країні, яка однією з перших стала на шлях свободи від Росії, заплативши серйозну ціну. Чи зможе грузинське суспільство захистити себе від російської агресії з боку власних колаборантів? Хочеться вірити, що так.

24.ua

Follow

Get every new post delivered to your Inbox.

Побудувати сайт за допомогою WordPress.com