Posts Tagged ‘Донецьк’

Лист до Іловайську


10982437_728078370622918_8903769497983566416_n

Невідомо чи ти прочитаєш цього листа, мій дорогий друже. Але не написати Тобі його я не можу. З часу твого зникнення наприкінці серпня минулого року, сталося чимало. Здається ніби минуло півстоліття з моменту, коли ми востаннє говорили з Тобою.

По-перше, все про що ми говорили з Тобою, справдилося. Пригадую, як Ти переконував Сергія Жадана в тому, що донецькі місцеві ватники ані фізично, ані організаційно не могли захопити Донецьку обласну адміністрацію, а тим більше створити терористичну армію колаборантів. Тепер у це вірить чи не більшість країни, вважаючи, що Путіна і його мародерські війська спеціального призначення можна викликати так само, як викликають Діда Мороза, ставши під ялинонькою. Те, що ми кричали протягом численних років життя в Донецьку про фінансування регіоналами і Москвою п’ятої колони і про проросійські органи безпеки, тепер покладено ще більше в шухляду. Бо це лише говорить про те, що ми з тобою були безмірними ідеалістами, вірячи в нашу Велику Україну, в якій рано чи пізно знайдеться місце для Сходу.
По-друге, ти напевно ні разу не здивуєшся, дізнавшись, що до органів влади на звільнених територіях Донецької області знову потрапили вчорашні і позавчорашні. Таким чином, Київ вкотре демонструє навіть не млявість, а цілковиту байдужість.
У нашого генерал-губернатора тепер новий заступник. Ну як новий — це відомий нам з тобою націонал-демократ Олександр Клименко. Так, саме той Олександр Клименко, який викликав нас з Тобою під час другого туру президентських виборів до себе в офіс і повідомив, що всіх людей, яких ти запропонував до складу виборчих комісій у Донецьку від Юлії Тимошенко (а шукав ти людей, як перлини на дні нашого океану темряви), треба негайно вивести зі списків, бо мовляв апарат Партії Регіонів інакше обіцяє влаштувати повний зрив виборів. Ми тоді водночас зрозуміли, що оскільки він єдиний, хто знав звідки і чиї ці люди — саме він і підказав регіоналам спосіб торпедувати тих, хто не зіллє вибори в Донецьку. Тепер він не тільки заступник голови Донецької ОДА, а й далі торгує брендовим класичним одягом в окупованому Донецьку. Його магазин “She&He” справно торгує краватками і піджаками на самій площі Леніна у нашому з тобою місті. Тільки крім постійних клієнтів там тепер бомжі з керівництва ДНР додалися.
А на посаду голови Управління внутрішньої політики повернули Михайла Івановича Сливку, почесного пенсіонера, якого ми з Тобою ледве прибрали за часів Віктора Ющенка з посади. Пригадуєш, як він викручувався аби максимально завадити нам провадити фотовиставку “УПА — історія нескорених”? Або “33 хвилини пам’яті”? Дійсно, є люди, яких не втопити.
По-третє, Володимир Рибак і Дмитро Чернявський стали посмертно Героями України. Але вбивці їхні не знайдені досі. Пригадую, що ти мені розповідав про те чорне 13 березня 2014 року, коли вбили Дмитра. І про те, як Ви відчайдушно стояли проти російських виродків та місцевого криміналу, який прийшов Вас вбивати. Тепер ці кадри показують на лекціях. Але віри нам немає. Нас досі немає. Є лише ватний Донбас, про який говорять і говорять. Нашого українського Донбасу, дорогий друже — практично не видно. Ми — виняток з правила, про який не варто говорити. Хіба що посмертно.
Щодо подій під Іловайськом, то досі триває мляве слідство. Але віриш мені, чи ні, але я сподіваюся, що ми дізнаємося правду. Нехай через рік, але дізнаємося.
З добрих новин — Віталік вийшов з-під Дебальцево і слава Б-гу, тільки отримав перелам якоїсь кістки у попереку, куля застрягла у рації. Живий, анциболот. Поки з ним три дні не було зв’язку, місця собі не знаходив.
Андрійко, якого Ти врятував на Євромайдані в Києві від ампутації ноги, обійшовши всі шпиталі та медичні склади і знайшовши єдиний на весь Київ набір ін`єкцій, воює в Національній Гвардії. Напевно і досі не знає, як Ти рятував його. Вибач, але я дуже хочу аби він дізнався про це. Про твоє вміння робити добро і мовчати. Про твою уважність до кожного з нас.
А ще знаєш, майже всі ультраси “Шахтаря” на передовій. І практично всі свободівці з Донецької області. Ти б здивувався, якби дізнався скільки наших на передовій. Є навіть кіборги.
Пригадую, як ти оповідав мені про свою спробу домовитися з заступником мера Стрия про те, аби вони прийняли Твою родину до себе, поки Ти будеш воювати. І як він відмовив Тобі. Це пече мені і досі. Так, немовби це відмовили моїй родині. Але краще Тобі про все це не розповідати, надто сумно.
А в усьому іншому — наша Реконкіста на Сході триває. Сподіваюся, в один з Твоїх днів народження, я візьму ту саму пляшчину коньяку і зберу всю-всю нашу маленьку, але незламну громаду і ми влаштуємо добру Тризну по всім нашим. А замість вулиці Куйбишева — найдовшої у Донецьку, буде вулиця Юрія Матущака.
І звичайно ж, якщо колись у Донецьку буде відновлено Національний університет, він гордо носитиме ім’я Василя Стуса, так як ми хотіли. Навіть не сумнівайся.
Прости Нас друже. Поки ми живі, ти житимеш з нами. Як товариш, побратим і патріот.

Світлої пам’яті Юрія Матущака, голови ДОМГО “Поштовх”, випускника Донецького національного університету, бійця 39 батальйону ЗСУ “Дніпро-2”. Зв’язок перервався 29 серпня 2014 року, під час боїв під Іловайськом. Указом Президента нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

24.ua

Як сепаратисти виходять на волю?


Колишній боєць батальйону “Азов” розповів “Громадському Телебаченню” як колишні чиновники донецької міськради уникають кримінальної відповідальності за сепаратизм.

Починаючи з літа, столиця України переповнена чиновниками Донецької обласної адміністрації, дрібним та великим криміналом, який приїхав на відпочинок від військових подій на Донбасі. Фактичні співорганізатори війни на Донбасі – Олександр Єфремов і Ринат Ахметов почуваються цілком добре, не побоюючись ані переслідування з боку активістів, ані роботи силових відомств. Однак, окремою групою з цих добровільних посібників російських окупантів виступають співробітники Донецької міської ради.

Перший в цьому списку звичайно мер міста Донецька Олександр Лукьянченко, який на камери вітчизняних медіа сам повідомляв про те, що «запросив» до приміщення Донецької міськраду терористичну організацію «Оплот» та активно підтримував дискусію про проведення протизаконного референдуму на території Донецької області. Однак, головною фігурою в ефективній взаємодії терористів та міської влади Донецька є Сергій Валентинович Богачов, який займався розпалюванням міжрегіональної та міжнаціональної ворожнечі, виступав на боці криміналу, який розганяв акції Євромайдану в Донецьку. Його правою рукою була Олена Блоха – редактор «Муніципальної газети», один з головних рупорів сепаратистських настроїв в Донецьку. Попри те, що вона провела декілька місяців у тюрмі в Києві, терористи знайшли спосіб як обміняти її на українських військовополонених. Де наразі знаходиться Сергій Богачов, невідомо.

Однак, у «Громадського Телебачення» є відео свідчення одного з бійців батальйону «Азов» про те, що завдяки втручанню високих київських чиновників, Сергій Богачов був відпущений на волю, нібито за отриманий викуп на користь батальйону.

Аби читач до кінця розумів роль Сергія Богачова в захопленні Донецька терористами та російськими окупантами, варто подивитися на його участь в організації штурму Донецької обласної державної адміністрації 14 березня, а також поцікавитися тим, яким чином він фактично сприяв організації розселення російських бойовиків у місті Донецька.

Найбільш яскравим публічним виступом Сергія Богачова є його пам’ятний виступ на тему 700 бандерівців, які нібито їдуть захоплювати Донецьку обласну адміністрацію, який був тиражований місцевими ЗМІ. Однак, відповідальність за поширення цієї неправдивої інформації, яка прислужилася до обману місцевих мешканців Донецька і приходу окупаційної влади, так і не настала.

Завдяки фото відомого донецького фотокореспондента Сергія Ваганова, ми можемо побачити Сергія Богачова на сцені мітингу-реквієму за загиблими бійцями «Беркуту» під час Євромайдану. Мітинг відбувався 1 березня 2014 року і слідом за Сергієм Богачовим на сцену вийшов «народний губернатор» Паша Губарєв і закликав учасників мітингу іти на штурм Донецької обласної адміністрації.

Ще в січні 2014 року, штатний провокатор Партії регіонів, а наразі голова ЦВК ДНР Роман Лягін давав інтерв’ю в якому повідомляв про те, що відмовився виконувати вказівки голови апарату міської організації Партії регіонів Олександра Грановського та секретаря Донецької міської ради Сергія Богачова про організацію відправки людей на Антимайдан в Київ, а також окремої групи, яка мала здійснити напад на представників МВС у Києві під виглядом представників Євромайдану. Щодо цієї заяви Романа Лягіна була складена відповідна заява до Прокуратури. Однак, як виявилося, навіть після перезавантаження влади і втечі Януковича з України, нікому з правоохоронних органів не стало на думку розслідувати діяльність чиновника.

24.ua

Ідентичність кризь призму активності


Короткий виступ на фестивалі кавказького кіно в селищі Текалі (Грузія) присвячений сучасним подіям на Євромайдані в Україні та Донецьку, який відбувся 27 квітня 2014 року. Виступ російською, оскільки не було перекладача з української.

Донецьк, Україна, революція? Активіст Євромайдану, політолог Станіслав Федорчук (ВІДЕОІНТЕРВ’Ю)


Активіст донецького Євромайдану: громадянське суспільство нарешті проявилося на Донбасі


Євромайдан у Донецьку і надалі щодня збирається біля пам’ятника Шевченкові. Жодна вимога досі не виконана, але сам факт такої довгої акції на Донбасі – вже феномен, вважає активіст Станіслав Федорчук.

Deutsche Welle: Що Вас привело на Євромайдан?

Станіслав Федорчук: Те саме, що і раніше спонукало брати участь в акціях мирного протесту “Україна без Кучми чи Майдані 2004-го року. Це – небажання миритися з несправедливістю політичного режиму і, звичайно, кричущі на весь світ кадри з побиттям молодих людей “Беркутом”. Ми намагаємося відкрити очі на узурпацію влади однією сім’єю президента та його оточенням, ганебний результат економічної та соціальної політики. Ми створюємо і поширюємо листівки, влаштовуємо Євромарші вулицями міста. Сподіваюся, вдасться продовжити життя нашого Євромайдану в Донецьку концертами відомих українських музичних гуртів та цікавими лекціями від запрошених науковців, поетів і письменників.

Які особливості у Євромайдану в Донецьку та загалом на Сході України ?

Це наймасовіша акція протесту як за чисельністю, так і за своєю тривалістю в Донецькій області. Люди, що збираються на Євромайдані не були раніше знайомими, хоча буває так, що приходять на Євромайдан разом з усією родиною: дітьми, друзями та знайомими. Це окрема гордість і окраса нашого Євромайдану – бачити спільними людей, що прямо на очах стають політичною нацією, без огляду на національність, мову спілкування чи політичні вподобання. Це люди, які ніколи раніше не солідаризувалися, а тепер ми можемо сказати, що громадянське суспільство нарешті проявило себе на Сході. І для мене це радісна несподіванка.

Чи відчувають активісти тиск з боку влади?

Майже кожна публічна подія більш-менш масового характеру супроводжується “тітушками”, які час від часу чинять хуліганські дії. Персональний тиск чинився на одного з активістів Євромайдану – Євгена Насадюка. Крім того, 31 грудня о 8-ій ранку податкова міліція викликала на допити фермерів Маріїнського району Донецької області, після того як вони публічно перерахували кошти на підтримку Євромайдану в Києві і відправили свою продукцію демонстрантам.

А яке ставлення до Євромайдану серед пересічних донеччан, випадкових перехожих?

Дуже неоднорідне. Є прихильники придушування мирних протестів, є такі, що повторюють слова лояльних до влади ЗМІ, й не більше. Але ми зустрічаємо не тільки співчуття, а й реальну підтримку. Коли відбуваються Євромарші вулицями Донецька, ледь не кожна десята або двадцята машина сигналить на підтримку ходи. Для себе я би бачив наступну пропорцію: третина донеччан лишається цілком байдужою до подій на Євромайдані, близько третини ретранслює доволі агресивні меседжі Партії регіонів, а от решта у стані пошуку відповідей. Несподівано для себе я відкриваю майже щодня нових людей, які приходять підтримати Євромайдан в Донецьку.

Чи не розчаровані Ви відсутністю конкретних результатів?

На щастя, ми маємо ситуацію, коли кількість активних громадян та активістів, які підтримують Євромайдани, здатна суттєво впливати на позиції опозиційних партій. Тому, якими б вони не були, сильними чи слабкими, вони перетворюються на інструменти громадянського суспільства. Саме внаслідок цієї тісної, іноді і не безхмарної, проте – взаємодії. Розчарування – це виправдання для тих, хто лишається вдома, не виходячи на Євромайдан у своєму місті. Ми стали на довгий шлях перетворень, які починаються в свідомості.

DW.DE

http://www.dw.de/%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%83-%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5-%D1%81%D1%83%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%B5%D1%88%D1%82%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%8F%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%8F-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96/a-17358787

 

Як врятувати життя від розлюченого натовпу? Тікайте, хлопці!


Політична природа донецького клану була нами з’ясована в категоріях біологічних ще в минулому матеріалі під назвою “Молоток як конкурентна перевага політичного режиму“.

Отож, маємо справу зі зграєю, яка об’єднана каннібалістичним завданням поглинути приватну і державну власність під своїм кермом не зважаючи на жодні жертви з боку суспільства.

Враховуючи цей вектор дії, не слід вважати, що суспільство є абсолютно беззборонним перед обличчям малого і великого зла, яким є правління донецького біологічного клану.

На відміну від політичних партій, суспільство і це страшне слово нація, як політична, так і етнічна, має право на абсолютну владу на території України. Яким би не(до)розвиненим вважали наше суспільство, воно неодноразово демонструвало здоровий глузд і бажання вказати на двері держимордам і нездарним чиновникам.

Кидаючи навіть побіжний погляд на історію краю, що його називають Донбасом, дивуєшся, чому вітчизняні політтехнологи і знавці політичної історії так бояться шукати відповідей на вічні запитання.

Так, про патерналізм місцевого суспільства і його заляканість владою місцевих феодалів відомо ледь не кожному дописувачу українських медіа. Однак, куди подіти історію Донбасу, який навіть за радянських часів демонстрував гідні поваги прояви громадянської дії та непокори?

Подібні факти можуть вплинути погано на травлення донецького політичного клану, адже гра в протистояння між Сходом і Заходом можлива лише за мовчазного потурання суспільних речників та інтелектуалів.

Всім відомо про повстання робітників в Новоросійську в 1956 році, однак, небагато хто знає, що в жовтні того ж року, у місті Слов’янськ Донецької області почалися стихійні виступи населення.

Їхньою причиною стало народне обурення через побиття міліцією затриманого у відділенні. Мешканці міста солідарно здійснили акт насильства над представниками міліції та партійними працівниками.

У 1962 році дозволили собі вийти на страйк працівники Донецька та Краматорська, що в принципі вважалося нонсенсом. Партійні кадри були переконані в лояльності трудових колективів.

Якщо звернути увагу на 1972 рік, який став щедрим на народний гнів у Дніпродзержинську Дніпропетровської області, то його взагалі можна вважати повноцінним громадянським повстанням.

Під час перевезення затриманих в автозаку сталася пожежа і затримані згоріли живцем. Стихійний мітинг, який переріс в чисельний протест, перекрив рух містом. Почалося побиття представників міліції, а згодом стався напад на міськом Комуністичної партії.

Тільки після втручання армії вдалося вгамувати розлючених мешканців. Тоді було заарештовано 350 осіб.

Про роль шахтарів в тиску на існуючу комуністичну владу УРСР і внесок в прийняття Акту про державну незалежність написано теж немало.

До чого ця оповідь? Насамперед для того, аби діючий режим скористався милосердям українського суспільства і зрозумів, що настав час тікати. Можливо, навіть втрачаючи частку активів і пасивів.

Як показує досвід масових заворушень, міліція не призначена для ефективної боротьби з повсталим народом. Вона може виграти бій, але не війну. Можливо, голова клану, який за нашою слабкістю став президентом України, зрозуміє, що життя і спокій дорожчі за перебування на розпеченому вулкані?

Переконаний, інстинкт самозбереження має спрацювати і в представників донецького клану, адже відомий всім маркшейдер і геніальний прем’єр-міністр та спеціаліст по боротьбі з секс-шопами встав на Майдані з іншого боку барикад не тому, що хотів там стати. А тому, що життя примусило.

Лікування коліна і розширення свідомості – це справи, якими би міг займатися голова донецького клану в добровільному вигнанні. Жодних стресів через недопиляні рештки бюджету, без політичних клопотів і опонентів.

Позбавивши суспільство лідерів політичної опозиції, попри всі зауваги, які були до них, донецький біологічний клан порушив принципи політичної рівноваги. Він позбавив суспільство політичної конкуренції, показавши, що молоток у вигляді тюрми, переслідувань і судової розправи – це найбільша радість Гаранта.

Отже, суспільство не може більше висунути політичних вимог, воно перебуває в стані зневіри в спроможність легальним шляхом змінити ситуацію на Олімпі.

Гарант вже навіть не політична фігура, а злий , який сором’язливо ховає усмішку каннібала перед речниками ЄС, киваючи в бік Феміди, яка, мовляв, сліпа і тому справедлива до його підступних опонентів.

Вочевидь, так не може тривати вічно. Перебіг виборчої кампанії 2012 року тільки довів, що представники донецького біологічного клану відступили тільки там, де в виборчих комісіях відбувалися справжні зіткнення.

Для когось це стало причиною для радості, для більш розумних – смутку.

Як показало рішення суду щодо скасування двох депутатських мандатів і позбавлення посвідчень двох депутатів, що відмовилися стати членами донецького парламентського клану, арсенал хижаків є безмежним.

Їм непотрібно навіть здійснювати ритуальні юридичні па над своїми жертвами. Сказано – зроблено. Є опонент – і нема опонента.

Саме тому українське суспільство, попри всю штучну награність випусків новин на практично всіх телеканалах, помалу звикає до думки, що за кримінальними хроніками, якими їх загодовують, відбувається подальше скочування країни в бік авторитаризму.

Слабкість, а іноді незрозуміла голослівність опозиції, примушує суспільство не створювати нові партії і шукати нових лідерів, а лише накопичувати образи в бік влади і мріяти про справедливу розправу.

Як повідомляють знайомі з внутрішніх органів, країною котиться ціла хвиля підпалів приватного автотранспорту представників влади, про що не сильно розходяться медіа. Адже цей неправовий метод виховання влади може стати надто популярним серед населення.

Тобто, межі народного гніву і прощення є кінцевими. Тому не бачу більш доброї поради до донецького біологічного клану, ніж збирання валіз.

Одна справа – це коли натовпом бити опозиційного депутата чи збиткуватися з ув’язнених через приховані камери. Інша – коли представники влади почнуть мріяти про камеру, як про власне бажане місце перебування перед обличчям можливих варіантів

Практично в кожного з них є діти, які стрункими колоннами деруться щаблями державної і бізнесової влади. Треба дати можливість старшим очільникам донецького клану погодитися на капітуляцію на умовах суспільства. Заради збереження миру і порятунку власного здоров’я і життя.

Рух на захист родини Павлюченків, який став загальнонаціональним, – це свідчення того, що суспільство не тільки галасує на власних кухнях, а відверто виявляє зневагу і недовіру до силових органів, суддів та представників прокуратури.

Цей гнів буде лише рости, оскільки в діючого політичного режиму не вистачає сил визнати, що повернути довіру вже є неможливим. Тут вже не врятують блакитні екрани і політичні клоуни.

Станом на даний момент, чаша терпіння українського суспільства наповнюється надто швидко.

Навряд чи її каталізатором стане арешт чергового опозиційного політика. Але я вірю, що таким може стати будь-який з щоденних злочинів силових відомств, звернений проти звичайних громадян.

Або черговий виступ “мажорів”, які здійснять наїзд/вбивство/згвалтування громадян.

Як співає гурт “Гуцул Каліпсо” в своїй пісні про корупціонера, який був головою колгоспу: “Прєдсєдатель, що ж ти наробив? Якби ти то не робив, тебе б ніхто не бив!”.

На жаль, силове вирішення питання зміни політичного режиму в Україні може відкинути країну на поле гри різноманітних геополітичних гравців, які можуть скористатися ситуацією на власну користь.

Саме тому, питання капітуляції донецького біологічного клану – це не перевірка на державницьке мислення (звідки в каннібалів подібні речі?), а питання їхнього самозбереження.

Поки є час вибрати місце вигнання і підготувати необхідні речі в дорогу. За рік – може бути пізно.

Скринька Пандори відчиняється не тільки з волі Олімпу, а й з волі суспільства.

В 1919 році 300 тисячна селянська армія взяла Київ, забувши провести мітинги і написати петиції до тогочасного режиму. Як врятуватися від розлюченого натовпу? Тікайте, хлопці!

Станіслав Федорчук, член Товариства “Мале Коло”, спеціально для УП

 http://www.pravda.com.ua/columns/2013/02/20/6983898/

“Біла гарячка” пострадянського світу (авторська версія)


Це авторська версія статті “Біла гарячка пострадянського світу”, присвячена книзі Яцека Гуго-Бадера “Біла гарячка”. Скорочена версія цього матеріалу на сайті Всеукраїнської щоденної газети “День”  http://www.day.kiev.ua/230347

В березні 2012 року в Україні було вперше презентовано збірник репортажів польського журналіста “Газети виборчої” Яцека Гуго-Бадера, який був написаний за результатами подорожей Україною, Російською Федерацією, Модовою і невизнаною Придністровською республікою. Партнером у виданні цієї книги і промо-туру Яцека Гуго-Бадера став Польський інститут в Києві.

Особа Яцека Гуго-Бадера є вельми непересічною. За свій життєвий шлях він встиг здійснити вчительську практику серед дітей з обмеженими можливостями, побути вантажником, зважувачем свиней на ринку і навіть членом антирадянської польської організації, яка поширювала самвидавну газету. За свідченням самого Яцека Гуго-Бадера, він є збирачем історій людських доль на колишньому пострадянському просторі, а не рафінованим критиком чи заполітизованим оглядачем пострадянського буття.

Книга репортажів “Біла гарячка” насамперед присвячена подорожі Яцека Гуго-Бадера територіями Російської Федерації і за задумом автора, мала насамперед бути видана російською мовою, згідно контракту з газетою “Комсомольська правда”. Однак, в силу невідомих причин, книга скоріше вийшла українською мовою.

Лейтмотивом книги “Біла гарячка” є праця радянських кореспондентів Міхаіла Васільєва і Сергєя Гущєва, які в 1957 році створили футуристичний прогноз “Репортаж із ХХІ століття” на основі численних дискусій з спеціалістами лабораторій Академії НАУК СРСР. Саме в цьому році народився і сам Яцек Гуго-Бадер, якому стало вкрай цікаво, наскільки прогнози радянських науковців втілилися в життя на пострадянському просторі, після розпаду самого СРСР.

Початкові розділи книги польського репортера присвячені колишнім радянським хіпі і їхнім сучасникам, що є не тільки даниною нонконформістського руху “дітей квітів”, а й в чомусь є квінтесенцією власного досвіду Яцека Гуго-Бадера, який в молодому віці був прихильником хіпі. Досліджуючи долі “олдових”, тобто старих авторитетів серед руху хіпі в Росії, він змальовує життя тих, хто перейшов через межу 1990-х і став успішним архітектором, навернувся до православної церкви або залишився “хіпувати” і до нашого часу. Він цитує слова Юрія Буракова за прізвиськом “Сонечко”, одного з найголовніших предтеч хіпівського руху: “Убиваючи себе, ти розвалюєш Радянський Союз”, однак, вбачати в цьому політичну складову не варто, на думку автора, як і частини його респондентів – хіпі в Радянському Союзі були рухом втечі від системи, а не активними учасниками спротиву. І в цій втечі, було достатньо асоціальності, яка межувала з самогубчим вживанням наркотиків, алкоголю, що швидше вбивало самих учасників руху, ніж наближало кінець Радянського Союзу.

Дослідження соціального світу низів сучасної Росії зіграло погану роль для долі книги. На численних російських форумах, де обговорюються саморобні переклади уривків його книги “Біла гарячка”, рідко можна знайти прихильні відгуки. Його часто звинувачують в упередженому ставленні до Російської Федерації, хоча мандрівний репортер із Польщі зовсім не претендує на висновки в своїй книзі, а радше демонструє світ, який існує поруч з неоновими вивісками і килимами у владних коридорах, світ людей, про який не просто говорити. В своїх зустрічах з ВІЛ-позитивними, алкоголіками і безпритульними, Яцек Гуго-Бадер надає насамперед можливість цьому світу свідчити правдиво перед читачем, не залишаючи поруч жодного присуду або тим більше засудження. Можливо саме цим викликано те, що в Росії ця книга досі не є опублікованою

Автор “Білої гарячки” не зміг обійти своєю увагою і постання численних нетрадиційних культів та релігійних громад на території Російської Федерації: “З шести живих сьогодні Христів троє – у Росії. Один іще не явився, але вже має свою церкву і послідовників. Другого звати Грігорій Грабовой, і він сидить у в’язниці, бо брав у батьків дітей, убитих терористами в Беслані, гроші за те, що воскресить їх. Третій – це Сєргєй Анатольєвіч Тороп, колишній міліціонер, художник-самоук, якого адепти називають Віссаріоном, себто Тим, хто дає життя. Але частіше його звуть Учителем”. Яцек Гуго-Бадер описує своє перебування на території, що належить послідовникам Віссаріона, в світі, де навіть собаки є вегетаріанцями, а зміст Божих Заповідей трактується згідно малозрозумілого багатотомового твору “Останній завіт”, за авторства самопроголошеного Христа Віссаріона. Поруч з описом життя громади віссаріонівців, серед яких ми бачимо численних колишніх офіцерів силових відомств, він пише про їхні світоглядові та політичні вподобання, режим життя, а головне – беззастережну віру в слова Віссаріона. Читаючи цей репортаж, ловиш себе на думці, що він міг би стати основою сучасної антиутопії, яка ще чекає на свого Оруелла або Кампанеллу.

Окрема увага Яцека Гуго-Бадера присвячена світові шаманів з Туви, свідком практик яких він став. Оповідаючи про них з неприхованою симпатією, Гуго-Бадер звертається до історії постання шаманізму, наводить численні розмови з родовими шаманами і навіть розповідає про обереги, які і досі мандрують з ним в його репортерських подорожах.

Центральний репортаж книги, назву якого було взято за заголовок книги“Біла гарячка”, це приголомшлива оповідь про долю оленеводської бригади евенків та її головного ворога, який знищив її дощенту – білої гарячки. Це репортаж про головного ворога корінних етносів Російської Півночі, який чатує на них в кожній випитій краплі горілки. Біла гарячка в цьому тексті присутня як синонім колективної смерті для цілих народів.

Уважно нотуючи свідчення про втрату корінними етносами Півночі своєї самобутності, мови, місць історичного проживання, Яцек Гуго-Бадер описує картини сучасного геноциду по відношенню до аборигенів, чого варта лише така лаконічна констатація автора: “У Сибіру живе сорок п’ять малих корінних народів, не враховуючи великих – як-от буряти, тувинці чи якути, яких півмільйона. Загалом їх лише два мільйони, і всюди, крім Республіки Тува, вони належать до національних меншин. Евенків – тридцять п’ять з половиною тисяч, але лише 15% з них знають свою мову. І вони доволі великий народ, адже скажімо енців лишилося тільки двісті тридцять семеро, алюторців – дванадцятеро, кереків – восьмеро, з-поміж трьохста сорока шести ороків лише троє володіють своєю мовою, а з двохста сімдесяти шести тазів – жоден”.

Однак, Яцек Гуго-Бадер воліє не просто констатувати сучасний трагічний стан етносів Сибіру, надаючи пряму мову активістам національних рухів, спеціалістам з алкозалежності чи шаманам. Він розкриває і механізми русифікації та денаціоналізації цілих народів півночі, збираючи свідчення про справжні злочини проти людства. І навіть надає слово втілювачам цієї антилюдської політики, наприклад, вихователю з дитячого притулку тьоті Валі: “Чому ви не дозволяли малим евенкам говорити своєю мовою? – питаю я Валєнтіну Цайтак, себто тьотю Валю, яка вже на пенсії, але далі живе в Бомнаку. – Я лише не дозволяла, щоб у їдальні евенки й росіяни сиділи за окремими столами. Садила їх разом. По шестеро дітей за один стіл. – Щоб вони не могли говорити по-своєму? – вгадую я. – Наші діти, російські, не вміли по-їхньому. А знаєте, які ці малі євенки були щасливі, коли отримували валянки і могли ходити вбрані, як інші діти?”

“Білу гарячку” можна сміливо назвати холодним антиколонізаторським “душем” для тих, хто вірить в цивілізаторську місію окремих народів, вважаючи, що втручання до побуту та ідентичності різних народів здатне породити добро. Пострадянська дійсність для народів російської Півночі виглядає як втілений в життя апокаліпсис денаціоналізації, за яким настає смерть і небуття як окремих представників, так і цілих етносів.

Репортажі з України представлені двома містами – Донецьком та Ялтою. До Донецька Яцек Гуго-Бадер приїхав одразу після страшного вибуху на шахті Засядько, коли більше ніж сто осіб загинули внаслідок виходу метану. Досліджуючи родини загиблих шахтарів, спілкуючись з родичами і дружинами загиблих Яцек Гуго-Бадер виступає в якості свідка, а не закордонного розумника-репортера, намагаючись осягнути не тільки трагедії шахтарів, а й знайти відповіді на те, чи існує повноцінне життя після таких техногенних катастроф для його учасників. Попри доволі натуралістичну назву розділу про Донецьк, це слова одного з шахтарів, з яким спілкувався пан Яцек: “- Усі роки роботи на Засядька я грав у шахтарському оркестрі на валторні, розповідає він. – Виступи на День Шахтаря, Свято Праці, День Перемоги, але найбільше ми їздили по похоронах. Товаришам грали. ***дська робота. А після вісімнадцятого листопада я інструмента з рук не випускав. “Розы Донбасса”, “Шахтерские жены”, “Спят курганы темные”. Усі ті сумні ***дські симфонії, похоронні стандарти, до-мінори. За один тиждень дев’яносто дев’ятьох товаришів поховав на кладовищі біля нашої шахти, а за кілька днів мало сам туди не попав”.

Не менш приголомшливими виглядають репортажі Яцека Гуго Бадера про життя невільних донорів органів з Молдови і велемудрі розмірковування чиновників невизнаної Придністровської республіки, які стали абсолютними володарями життя на території, яка колись належала Україні.

В своїй оповіді, присвяченій подорожі Гуго-Бадера Байкалом – священним морем Сибіру, він звертається до історії перших поляків, які стали першими дослідниками байкальської флори і фауни, її численних геологічних скарбів, Бенедикту Дибовському, Яну Черському та Олександру Чекановському. Мова йде про учасників Січневого повстання 1863 року, коли польска, литовська і білоруська аристократія підняла повстання проти Російської імперії. До речі, двоє зі згадуваних Яцеком Гугом-Бадером учасників Січневого повстання поховані в Україні: Бенедикт Дибовський в Пантеоні учасників січневого повстання на Личаківському цвинтарі у Львові, Олександр Чекановський в місті Кременець Тернопільської області.

Не можливо позбутися відчуття, що змальовуючи соціальне дно і історії доль громадян, які живуть в колишніх республіках СРСР, Яцек Гуго-Бадер намагався досягнути єдиної мети, а саме – свідчити правдиво про всіх, з якими він ділив свій хліб: на вокзалах Москви в середовищі безпритульних, в родинах шахтарів Донецька чи на пасовиськах оленеводів російської півночі. Пишучи про те, про що місцева, а тим більше загальнонаціональна преса сором’язливо “толерантно” мовчить, він став їхнім справжнім союзником і другом.

Один з героїв Січневого повстання 1863 року Шимон Візунас Шидловський, хорунжий, мав на прапорі водночас герби Польщі (богородиця і орел з короною), Литви (Пагоня) і Київської Русі (Архангел Михаїл з схрещеними мечами), давніми символами Вітебської землі. На репортерській хоругви сучасного польського репортера Яцека Гуго-Бадера знайшлося місце для непростих людських доль народів російської півночі, українців, росіян, молдаван, всіх, хто мешкає на території колишнього СРСР і в цьому чи не найбільша цінність книги “Біла гарячка”, яка прийшла тепер до українського читача.

Станіслав Федорчук

Підписатися

Get every new post delivered to your Inbox.

Побудувати сайт за допомогою WordPress.com